Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Коліно несамовито боліло, але я таки звівся на ноги. Спробував перенести вагу на праву ступню, знову обпекло болем, проте, якщо ступати обережно, іти я міг. На зворотному шляху я підібрав з проїжджої частини вулиці металеву трубу й поволі пошкутильгав додому, розмірковуючи, що ж робити далі.

Однак вечір був не цілком пропащий. Послизнувшись, саме тієї миті, коли втратив рівновагу й сторчголов падав на асфальт, я голосно скрикнув від несподіванки і злості. Чоловік попереду почув мій зойк і мимоволі обернувся. Побачив я небагато, але встиг помітити його профіль. Цього було достатньо. Мені здалося, ніби я його упізнав, незважаючи на вибалушені очі й спотворене шаленим бігом обличчя. Я майже не мав сумніву — то був Ганс Ґудвік. Батько Майї.

Падаючи, я обдер долоні, під шкіру набилося повно дрібних камінців, їх доводилося вибирати пінцетом. Я раз у раз зойкав, промиваючи ранки дезінфікувальним засобом, і навіть на мить зрадів, що сам удома. На коліні лише подряпина, зате воно розпухнуло, наче м'яч; було боляче наступати на ногу. Я лежав у ванні, усім тілом вбираючи тепло води, і легенько ворушив правою ногою. Ніби нічого гіршого з нею не сталося, просто сильний забій.

Потім я смакував коньяком, обдумуючи план своїх подальших дій. Я розумів, що мушу, очевидно, таки піти до поліції і про все розказати: хай поговорять з Гансом Ґудвіком. Еге ж, я мав би саме так вчинити, але мені зовсім не хотілося. Я знав, через що він пройшов; здогадувався, як паскудно йому на душі, який хаос від горя, гніву, розпачу і думок про помсту. Можна було зрозуміти, що спонукало його до такого вчинку. Я ніяк не міг забути виразу його обличчя у суді після слів Альвіна — спершу розгубленість, а потім, коли повільно, крізь шок від виправдального вироку, прийшло усвідомлення тотальної беззахисності, — безсилля перед злом, надто великим, щоб його подолати.

Гнів відпустив мене.

Треба щось робити. Ганс Ґудвік міг бути небезпечним. Я мав захистити себе та Карі, але не мав жодного бажання натравлювати поліцію на родину Ґудвіків. Вони достатньо настраждалися.

Перед сном я перевірив свого мобільника. Три пропущені дзвінки з невідомого номера й одне повідомлення на автовідповідачі. Я увімкнув запис і почув трохи нетерплячий голос Сонцесяйного: «Зателефонуй мені, Бренне! Маю для тебе новини.»

Це могло зачекати. Сьогодні ввечері я мав інші клопоти.

Небо було пласке й сіре, пориви північного вітру обривали рештки листя з дерев. Я їхав в авті на зустріч, якої з радістю уникнув би. Уранці зателефонував на роботу, попередив, що не прийду. За дві хвилини перетелефонував Петер.

— Ти звільнився з контори? — запитав він і, не давши мені й слова вставити, сказав: — Чим ти, в біса, займаєшся? Я знаю, що Карі вже виписали з лікарні, тож річ не в цьому. У тебе непочатий край роботи, на тебе чекають бесіди з негідниками, справи, які треба вигравати в суді. Сюнне вже збилася з ніг, усе навантаження лежить на ній. Вона щохвилини забігає до мене і просить поради.

— Хай мені зателефонує.

— Це не діло, Мікаелю! Ти маєш виконувати свої обов'язки тут, на робочому місці. Ти партнер, і відповідальності з тебе ніхто не знімав.

— Я повинен владнати одну важливу справу, Петере. Побачимось завтра, — відрізав я і поклав слухавку.

Я шукав між стандартними будиночками й особняками з сімдесятих років адресу, знайдену в телефонному довіднику. Вулички петлювали між низькими пагорбами, між перекособоченими від вітрів соснами у видолинках. Коли ж нарешті я знайшов потрібний будинок, він виявився скромною хатиною з облущеною фарбою на стінах.

Я обережно вийняв хвору ногу з авта, вийшов, постояв якийсь час, роздивляючись навкруги. Моріжок перед домом не підстригали, мабуть, усе літо. Грядки заросли бур'янами, а на під'їзній алейці валялося садове начиння. На всьому лежала печать занедбаності. Тут мешкали люди, яким до всього стало байдуже.

Мідна табличка на дверях вкрилася патиною, я ледве зміг розібрати, що там написано: «Ганс, Ірене і Майя Ґудвік». Трелі дверного дзвінка тонко відлунювали в глибині помешкання.

Жодної реакції. За якусь мить я подзвонив знову. Двері відчинилися майже відразу.

Я упізнав Ірене Ґудвік, бачив її в суді, хоч тепер вона була без макіяжу і в пеньюарі — об одинадцятій годині ранку! З її погляду я зрозумів, що мене вона також упізнала, однак було в тих очах іще щось. На мить мені здалося — страх.

Жінка мовчала. Я прокашлявся і сказав: