Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Не казися, Сирота. Скажи краще щось нормальне.

- Генерала шкода.

- І мені, Олексо. Мужик він непоганий, а мусить, мов та дурна перекупка, розриватися однією дупою між двома базарами. Між нами і партійцями. З іншого боку - справу він хоч і порозкидав на складові, але ж не закрив. Думаю, що його, як і мене, не справна цифра бентежить, а зовсім інше. Чого цей кореєць з кожним убивством нахабнішає?

- Може, хоче показати, що він нас не боїться?

- Не хоче, синку, а показує. От тільки звідки у нього така сміливість? Добро би був зі своїх, знав би в Києві всі ходи і виходи, братанів тут мав зі справжніх блатних, а то ж приїхав зі своєї Азії і таке виробляє? Слухай, Сирота, готовий поставити свою персональну пенсію, що він знає про кожен наш крок.

- Ви ще скажіть, Іване Борисовичу, що він із «конторських».

- Тут ти неправий. Чекісти свого часу багато собі дозволяли. Але щоб зараз… щоправда, ходять чутки, але їх, цих чуток, здається, навіть Федорчук боїться. Таке у мене враження. Звідки - не питай. Бо добалакаємося до такої крамоли, що ніякі «вражі голоси» не вигадають. Тож подумай гарненько. Може й справді - ну його?… Нехай голови не у нас болять, а у тих, хто на самій горі за ниточки смикає.

- Це де, на Огарьова? (В Москві на вулиці Огарьова-6 містилося Головне управління карного розшуку союзного міністерства внутрішніх справ, - авт.)

- Ні, синку, боюсь, що не на Огарьова, і навіть не на Луб’янці. А десь впритул до Кремля. Чи навіть… досить! Добалакалися таки. Відбій. У койку! Спати.

- Іване Борисовичу, як хочете, щоб дружина не хвилювалася, то купіть їй квіти.

- Думаєш?

- Діє безвідмовно.

- Ти диви, як просто! До речі, як відпочинеш і надумаєш, сам до Управи не йди. Подзвони мені. І вулицями не вештай. Спи у себе вдома.

Старий пішов, а я ще трошки помилувався лівим берегом Дніпра і вибрався навпрошки, через газони, на площу, розмірковуючи, якою такою дорогою обійти Управу, щоб не втрапити на когось зі знайомих.

І тут поряд зі мною м’яко гальмонула «Волга» з шахівницею на дверцятах і з неї визирнув молодий водій:

- Салют, командире! Не пізнаєте? Я з Дарниці. Ви ще нам не дали революцію зробити, пам’ятаєте? Сідайте, підвезу.

Я не відмовився. Тим більше, що кортіло дізнатися, чим мої революційні ідеї окошилися трудящому люду. Сів і одразу про це запитав у водія.

- Не хвилюйтеся, нічим не окошилися. Ваша правда - якщо гурту триматися і не піддаватися на провокації, то… болт нас візьмеш!

Трохи помовчав і додав:

- Звісно, якби студенти бучу здійняли… чи там письменники… то з ними була б інша розмова. А ми, як не крути, пролетарі. Нам втрачати нічого, окрім власних кайданів, як один бородатий сказав. А що у вас? Зловили того, кого треба?

- Боюсь, як би він нас усіх не зловив. До того йдеться.

- Пробле-е-ема! - погодився водій, мовчки довіз мене під самі двері і відмовився брати гроші.

- Ну, спасибі за шефську допомогу.

- Не мені дякуйте, а Кирилу Євгеновичу.

Доки я стояв, мов та скеля з якогось вірша у підручнику, таксі вже виїхало з двору. Я нарешті прийшов до тями і подумав, що Старого, напевне, теж підвіз хтось зі знайомих незнайомців.

Уночі нічого не снилося. На радість мамі я вимкнувся, ледь ліг. І увімкнувся вже наступного ранку від телефонного дзвінка. То був Старий.

- Сирота, мене запрошують на Богомольця.

- Працювати?

- Тю на тебе! Поспілкуватися.

- Кадровики? Чи, не дай Боже, внутрішня безпека?

- Міністр.

- Ви йому скаржилися?

- Не маю звички.

- Тоді, може, хтось уже про побитого замполіта накапав?

- Потягли б на Орджонікідзе. А так - подзвонив помічник Міністра і сказав: «Шеф просив аби ви по змозі зайшли у зручний для вас час».

- Правда ваша, Іване Борисовичу, з такими текстами на килим не викликають. На коли домовилися?

- Сьогодні о сімнадцятій. Повернуся - подзвоню.

- Спасибі, чекатиму.

- Ти не чекай, а погуляй. Тільки не з голими руками і не там, де людей багато. Все, бувай.

Я поснідав потрійною порцією кави і без поспіху - через Ботанічний сад, повз Володимирський собор і Оперу, далі ліворуч і дворами, аби не проминути Контору, обминув майдан і Управу - і нарешті опинився під Андріївською церквою на самій горі Узвозу. Як завжди в цю пору, тут майже не було людей. Обшарпані дореволюційні і пара довоєнних будинків виглядали не занедбаними, а просто старими, а головне - тиша! Дивовижна, цілюща.

Щоправда, зцілявся я недовго. Якраз, коли минав будинок реставраційних майстерень (колишню духовну семінарію) у цоколі церкви, спершу по вухах мені ляснув звук супергучного чхання, більше схожого на постріл, але все ж тільки схожого, а потім двері розчахнулися і мене ледь не збив з ніг якийсь лисий у нарукавниках, що вилетів з дверей майстерень, підтягуючи штани. Я ледве встиг відскочити. А з відчиненого вікна другого поверху почувся крик, що відбився, здається, аж від куполів Софії: