Андрис Лагздукалнс - Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

– Крістіан у себе?

– Так. Граф з нетерпінням чекає на вас. Уже двічі цікавився. Він наказав накрити стіл у малому кабінеті й провести вас прямісінько туди.

– Ох вже ці аристократи, – посміхнувся Віардо. – Але вечеря мені не завадить. П'ятниця. Моторошні пробки на автошляхах. Перший теплий день. Містяни поспішають на природу.

Подякувавши слугу кивком, гість знайомим шляхом пройшов до малого кабінету. За кілька хвилин туди ж увійшов власник маєтку. Чоловіки радісно привітались. Обійнялись, поплескуючи один одного по спині.

– Ти погладшав Крістіане. З нашої останньої зустрічі минуло півроку, а ти помітно роздався вшир.

– На жаль, після семи років перебування у в’язниці, мій організм почав робити запаси. Так кажуть мій особистий лікар та тренер з тенісу.

– Ну, тоді це не страшно. Будемо вважати, що це тимчасове явище, тож до літа ти набереш гарну форму.

– Щиро кажучи, я до цього не сильно прагну. Невеликий живіт додає мені солідності. Жозефіні це подобатися.

– О! Якщо це подобатися коханій жінці, то тоді немає чого перейматися.

– Повечеряєш зі мною Мартіне? Залишишся на ніч?

– Із задоволенням. Ці божевільні перегони з Парижа, зовсім мене виснажили.

– А хіба згідно зі статусом ти не повинен мати особистого водія? На крайній випадок приїхав би потягом, а мій водій зустрів би тебе на вокзалі.

– Я не люблю потяги і не люблю особистих водіїв. У Парижі ще, куди не йшло, особливо, коли потрібно переглянути папери шляхом до міністерства. Але в таких заміських поїздках, я вважаю за краще керувати автомобілем власноруч. Руки й ноги працюють на автоматі, а голова відпочиває.

Чоловіки сіли за накритий біля каміна стіл. Відкрилися бічні двері. Кухар у білосніжному вбранні зайшов до кабінету, штовхаючи перед собою столик, на якому стояли: порцелянові супниці, соусники і тарілки з зеленню. Переставивши все на стіл і наливши в келихи вино, кухар пішов.

– Я попросив, щоб нас не турбували, тому пригощайся. Сьогодні у нас самообслуговування, – граф запрошуючи, зробив рух рукою.

– Чудово. Не можу я звикнути до цих урочистих обідів. Як тобі це вдається? – підтримав його гість.

– Потрібно народитися у шляхетній родині і тоді ти швидко до цього звикаєш, – посміхнувся Крістіан, пригубивши вино. – Що такого термінового сталося, що ти стрімголов прилетів до мене?

– Вкрай неприємна звістка мій друже…

Віардо теж пригубив вино й відкривши супницю запустив до неї ополоник. Налив собі в тарілку порцію ароматного рибного супу та стурбовано глянув на співрозмовника.

– Соромно казати, але треба. Зі спецсховища штаб-квартири кримінальної поліції викрадено стилети. Ті два, що за рішенням суду визнані власністю вашої родини і які ти не спромігся забрати.

– Ось, як? – Крістіан здивовано глянув на комісара.

– Саме так, уяви собі.

– А ти знаєш Мартіне, я, навіть радий. З цими стилетами в моїй пам'яті пов'язані тільки одні сумні спогади. Смерть батька, загибель старого антиквара, моє ув’язнення. Потім ці жахливі вбивства. Спроба Філіпа підірвати нашу з Жозефіною яхту. Напевно, тому я й не зміг змусити себе поїхати та забрати ці кляті стилети.

– Доручив би це адвокату. Продали б стилети на аукціоні, а гроші передав би в якийсь фонд допомоги онкохворим, – знизав плечима Віардо. – В чому проблема?

– Ти знаєш, про це я якось, навіть і не здогадався. Мені просто було неприємно їх не те що бачити, а навіть згадувати. Шкода, що ти раніше не підказав мені цю ідею.

– Нічого. Коли ми їх знайдемо, я тобі нагадаю.

– Не маю жодних сумнівів. А, як це сталося? Досить дивна подія. Яке нахабство.

– Згоден. Напрочуд дивний і зухвалий злочин. Пограбування сховища скоїли вдень. Прийшли двоє суб'єктів у формі судових приставів. З приводу поміщення речдоків у спецсховище проникли туди за підробленими документами. Вирубили чергового. Відкрили сейфи. Та дивне не це, – Віардо замислившись, навіть зупинив ложку шляхом до рота. – Мене вражає рівень їхньої підготовки та обізнаності. Посвідчення, допуски, формуляри, все було виготовлено на найвищому рівні. Крім шухлядок зі стилетами грабіжники почистили ще кілька сейфів, в яких зберігалися цінності і гроші, що проходять у інших справах. Але гадаю, це було зроблено, щоб замилити нам очі. За вартістю стилети перекривають усе викрадене.

– Давай залишимо цю тему. Мені неприємно про це згадувати.

– Вибач. Але я був повинен тебе повідомити й попередити, щоб ти посилив заходи безпеки.