Андрис Лагздукалнс - Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

– А що ви тут робите? Обмірковуєте новий сюжет? – мозок видав дівчині запитання, яке не було пріоритетним в заготовленому переліку.

– Ні. Не обмірковую. На трамвай чекаю, – Льолька бовкнула перше, що спало їй на думку – улюблений жарт студентської пори.

– Що перепрошую?

– Чекаю на трамвай. Що тут незрозумілого?

– Але вибачте… Тут не ходить трамвай. Бульваром, навіть рейки не прокладено, – дівчина спантеличено глянула на парубка, а потім на Льольку.

– Ось і я міркую, що довго мені доведеться на нього чекати. Тому вирішила поснідати. Чи вже, мабуть, пообідати. Їсти будете? – посміхнулася Льолька.

– Що, перепрошую? – було, схоже, що дівчина остаточно втратила контроль над мозковим центром, який відповідає за пов'язану людську мову.

– Сідайте за столик разом з вашим папараці і замовте їжу. Я пригощаю. Під час обіду й поспілкуємося. Якщо ви і далі будете стирчати поперед мене, наче соляний стовп, то набіжать конкуренти. Тоді ваша прогулянка слідком за мною від дверей видавництва, буде марною тратою часу.

Хлопець з дівчиною незграбно присіли за стіл. Напружена фігура й пальці, що нервово перебирали ремінець сумочки, вказували на повну розгубленість молодої журналістки. Вона дістала з сумочки диктофон, покрутила його в руці, потім знову заховала назад.

Згасивши в попільничці недопалок, Льолька підкурила наступну цигарку. Відклавши вбік газету, вона махнула гарсону, що визирнув з дверей бістро. Хлопець у мить підскочив до їхнього столика. Переглянувши меню, Льолька самотужки вирішила, чим пригостити несподіваних гостей.

Поки готували обрані нею страви, Льолька приділила увагу дівчині, яка здавалося, остаточно втратила контроль над здатністю розмовляти.

– Перше інтерв'ю?

– Таке серйозне – так, – з полегшенням кивнула дівчина. – Скажіть мадам Деланж…

– Давайте без мадам. Просто Ольга.

– Скажіть Ольго, чому ви погодилися з нами поспілкуватися?

– Себе згадала. Я ж теж починала з журналістики. Працювала в Києві у міській газеті. Коли ви підійшли, у тебе в очах відбивався такий жах, наче, ти потрапила в кімнату з маніяком-людожером. Ну, вилита я!

– Дякую за розуміння. А ваш новий роман… Кажуть, що ви все це передбачили заздалегідь? Це дійсно так і було? З чого взагалі все почалося?

– Відразу відповім і зробимо на цьому наголос! Моє вміння писати наперед, я не можу пояснити ніяк. Інтуїція. Збіг. Божий дар. Не знаю! Взагалі це просто звичайна праця письменника. Збір інформації з теми: за людей, за міста, за компанії та держави, чи то за їхні стосунки з сусідами. Крім цього додайте аналіз, зіставлення реальних подій і того, що уявляє автор. Це дуже довга й кропітка праця. Підготовка часом займає більше часу, ніж робота з текстом рукопису. Коли я закінчую збирати все, що мене цікавить, що необхідно для роботи, то пишу дуже швидко. Текст, відразу набираю в ноутбуці. Папером і ручкою користуюся зрідка. Зазвичай у дорозі. Все залежить від внутрішнього настрою та від історії, яку ти розповідаєш читачам. А в цей раз все почалося…, – Льолька замислилася, зупинивши погляд на попільничці. – Почалося все одного прохолодного березневого дня…

Париж, штаб-квартира французької кримінальної поліції, березень 2015 року

Свіжий весняний вітер продував наскрізь набережну Орфевр, змушуючи поодиноких перехожих піднімати коміри пальто і ховати руки в кишенях. Вітер, бавлячись, хапав в урнах сміття, що лежало зверху, обгортки від морозива та кружляючи, піднімав їх над землею, жбурляючи потім на лобове скло і дахи автомобілів, кидаючи в спокійну поточну воду Сени. Сонце, спустившись до дахів будинків, пригрівало вже не так сильно, як у обід.

Двоє чоловіків у формі судових приставів вилізли з автомобіля, що зупинився, на паркуванні біля будівлі штаб-квартири французької кримінальної поліції. Сірий непримітний «Пежо Партнер», з наліпками емблеми «Виконавчої служби Франції» на будці, нічим не виділявся на паркуванні серед інших легковиків, які доставили до управління представників різних міських організацій.

Вилізши з машини, пристави швидким кроком попрямували до східців, які вели до одного зі службових входів будівлі. Один з чоловіків ніс невеликий металевий контейнер, від ручки якого відходив ланцюжок, що закінчувався браслетом сталевого наручника, що щільно охопив зап'ястя його руки. Другий чоловік, поклавши руку на кобуру пістолета, йшов, трохи відставши від свого супутника. Він уважним поглядом оглядав вулицю, зустрічних перехожих і поліціантів у формі, які спускалися сходами їм назустріч.