Андрис Лагздукалнс - Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

– Очам своїм не вірю! Щоб мені повилазило! То це ти? Тобі знову дозволили вийти на прогулянку? – в знак вітання він простягнув в’язню № 25-222 / 8-FR долоню.

Ув'язнений з силою її потиснув.

– Я зразково поводився весь останній тиждень. Заступник директора розібрався, що в тій бійці, коли понівечили марокканців, я тільки захищався.

– Так. Я теж вірю, що ти тільки захищався, – посміхнувся іспанець.

– Як все пройшло?

Чоловік докурив цигарку. Спритно клацнувши пальцями, він відправив недопалок до смітника.

– Чудово. Хлопці точнісінько виконали твої інструкції. Що з розрахунком?

– А їм не вистачило того, що вони взяли в сховищі?

– Я не знаю, скільки вони взяли і чого саме. Це їхній навар. Ти ж пам'ятаєш наші закони. Будь-яка праця повинна бути оплачена. Я теж повинен на щось жити.

– Мені потрібно зателефонувати, Родрігесе.

– Прошу мсьє.

Невловимим рухом Родрігес витяг з кишені тюремних штанів мобільний телефон. Взявши апарат, чоловік швидко набрав номер. Піднісши до вуха телефон, він почув кілька гудків. Потім щось клацнуло і приємний жіночий голос відповів: – Брокерська контора Грейс Мітчінг. Чим я можу вам допомогти?

– Це мсьє Монтель 12Бі42Ікс.

– Рада знову чути вас мсьє Монтель.

– Передайте будь ласка містерові Мітчінгу, що я бажаю зробити ставки на суму в 200 євро. Чотири ставки по 50 євро кожна, на…, – він почав перераховувати назви і дати футбольних матчів, шахових турнірів та боксерських поєдинків.

– Підтвердьте замовлення.

– Підтверджую.

Чоловік забрав телефон від вуха і миттєво набрав кілька цифр. Його співрозмовник, навіть оком не встиг моргнути, як чоловік продовжив розмову.

– Замовлення підтверджене. Дякую, що знову скористалися нашими послугами мсьє Монтель. Бажаю вам виграти, – пролунав у динамці все той же жіночий голос.

Ув'язнений № 25-222 / 8-FR відключив зв'язок, і повернув телефон Родрігесу.

– Протягом півгодини гроші надійдуть на рахунки.

– Чудово. З тобою приємно мати справу. Щось ще потрібне?

– Так. Ось список книг, – чоловік простягнув іспанцеві аркуш. – І ще одне. Нехай твої люди не сунуть свого носа, куди їм не слід.

– Це ти за ті дві пластикові коробки? Можеш не перейматися через це. Вони тільки переконалися, що взяли саме те про що ти нас просив. Товар відправлений за вказаною адресою.

– Дякую Родрігесе.

– Радий співпраці. Покурити не хочеш? Я пригощаю, – іспанець дістав з кишені куртки заряджену марихуаною цигарку.

– Ні. Дякую. Ти ж знаєш, я цим не захоплююся.

– Дивні ви люди – шпигуни. На вигляд так ти звичайний бухгалтер. А показав себе не аби, як. Не боїшся, що марокканці помстяться?

– Ти ж мене попередиш? Я буду готовий, – посміхнувся чоловік.

– Звичайно. Я повинен берегти такого клієнта. Нам з тобою тут ще довго жити.

– Ну, це, як подивитися…

– Ти зібрався померти?

– Все у волі Господа нашого, Родрігесе, нам цього знати, не дано…

З коридору на майданчик вийшли двоє охоронців. Один з них пильно подивився на в'язня № 25-222 / 8-FR і кивнув йому, запрошуючи слідувати за собою. Чоловік підвівся і склавши руки за спиною пішов до охоронців.

– Поводься добре аміго! – крикнув йому вслід Родрігес. – Ігри на свіжому повітрі подовжують життя.

Шато «Литторал», округ Анжу, Франція, березень 2015 року

Комісар поліції Мартін Віардо, зупинив автомобіль на майданчику біля парадних сходів господської оселі. Цього вечора він завітав до шато «Литторал», що розкинуло свої угіддя в передмісті Анже і у якому мешкали його друзі. Віардо очолював бригаду з розслідування, особливо тяжких злочинів у паризькому комісаріаті й цього разу до шато його, на жаль привели справи.

Тридцятип'ятирічний комісар вилізши з салону машини, легко піднявся сходами. Двері відчинилися і відвідувача зустрів одягнений в старовинну ліврею літній слуга Жак.

– Радий знову бачити вас, мсьє радник, – посміхнувся старий.

– Вітаю вас Жаку. Ви чудово виглядаєте. Нехай і звучить банально, але таке враження, що час для вас зупинився. До речі я давно вже не радник, а всього лише комісар поліції, – чоловік вітаючись, простягнув служникові руку.

Після міцного рукостискання, слуга зрушив з місця, пропускаючи гостя в просторий хол.

– Дякую мсьє Віардо за комплімент. Та відповідь проста, немов теплий вітерець цього чудового вечора – мені вкрай подобається жити, ось час і зупинився. Та ще для мене, ви завжди будете радником. Люди похилого віку рідко змінюють свої звички.