Джеймс Чейз - Меллорі

Ян озирнувся через плече, і той повільний, скрадливий позирк зрадив його страхи. Літня жінка досі сиділа на місці, похилившись уперед. Вона сперлася на спинку передньої лави, зануривши обличчя у долоні. Її сипле дихання стало утрудненим. Вона більше не молилася; вона спала.

Ян розстібнув ґудзики свого піджака та, докладаючи чималих зусиль і здригаючись від болю, зняв його з себе. Тоді з відразою та страхом подивився на просяклий червоним рукав сорочки.

— Зроби щось зі мною, — промовив він на вухо Жанні. — Я спливаю кров'ю. Допоможи мені, чуєш?

Жанна повільно повернула голову та нестямно подивилася на Яна. Здавалося, ніби вона його не впізнавала. Ян стиснув її руку та потрусив нею, глибоко занурюючи нігті у плоть. Жанна спробувала відсмикнути руку, та Ян лише сильніше стиснув на ній свою хватку.

— Я спливаю кров'ю, — люто прошепотів він. — Допоможи мені.

І тоді розум Жанни, схоже, прояснився, адже вона перевела погляд із його обличчя на вщерть просяклий кров'ю рукав.

— Твій ніж, — сказала вона, висмикуючи свою руку з його хватки. — Зніми свого шалика.

Ян із відчуттям полегшення глибоко вдихнув повітря, вручив Жанні ножа та спостерігав, як вона відрізає рукав, орудуючи ним зі своєю колишньою вправністю. За якийсь час вони удвох пильно дивилися на рану та посинілу й набряклу плоть навколо неї.

— Поклади на рану підкладку та щільно її перев'яжи, — сказав він. — Мусимо зупинити кровотечу.

Жанна зробила підкладку з носових хустинок і закріпила її за допомогою шалика.

— Отак добре, — сказав Ян, відчуваючи, що на обличчі від слабкості виступив піт. — Допоможи-но мені накинути плаща. Та стара будь-якої миті може прокинутися.

А потім не лишилося нічого іншого, крім як чекати. Ян поклав пістолета просто перед собою на поличку, коло псалтиря, аби за потреби мати змогу легко дотягнутися до нього рукою. Він відчував слабкість у ногах, його дуже тривожило усвідомлення того, скільки сили він утратив. Якби поліціянти заскочили його зараз — рятунку не було б. Він би вбив стількох, скількох зумів, а тоді вбив би себе. Живим вони його не візьмуть.

Ян поглянув на свого годинника. Було чверть по десятій, і він задумався про те, що ж сталося з Коррідоном і сестрою Меллорі. Якщо Коррідон утік від поліції, то чи подасться він на той острів? Чи й справді можливо, щоби Меллорі переховувався там, як припустив Коррідон? Ян простягнув руку і торкнувся холодного руків'я пістолета, немовби для того, щоби всотати з нього трохи сили. Він знав, що не зможе й далі продовжувати цю гонитву. Поліція неодмінно його наздожене, це лише питання часу. Тож, якщо він збирається знайти Меллорі, то має зробити це, не гаючи часу. Острів видавався йому єдиною надією. Якщо Меллорі там не буде, Ян муситиме визнати поразку. Йому не до снаги буде шукати свого ворога по цілій країні, надто тепер, коли поліція полює на них із Жанною. Його єдиною надією був острів Відлюдника. Ян повинен був якось туди дістатися, та навіть гадки не мав, яким чином він це зробить.

Вже майже опівночі Ян вирішив, що нарешті буде безпечно покинути церкву. Літня жінка пішла задовго до того. Коли стара виходила з церкви, її розум був затуманений від сну, і вона не помітила їх із Жанною. Ян, якомога нижче припавши до лави, спостерігав, як та жінка йде геть, і слухав, як скриплять її черевики, коли вона човгала поміж рядами церковних лав, прямуючи на вулицю.

Довгий час у церкві стояла тиша. Сенсу залишатися тут далі вже не було, тож Ян легенько доторкнувся до Жанни, будячи її від неспокійного сну.

— Нам уже час іти, — сказав він. Його зболена рука геть закоцюбла. — Як ти почуваєшся? — Ян із полегшенням помітив, що в очах Жанни, яка, випроставшись, сіла на лаві, з'явилася світла іскра свідомості. Йому здалося, що зараз вона була більше схожа на колишню себе.

— Авжеж. Зі мною усе гаразд. — Вона занурила пальці у своє густе волосся та пригладила його. — А ти як? Як твоя рука?

— Нічого, може бути. Час іти.

— Я тобі не надто допомагала, правда? — неочікувано запитала вона.

Ян похитав головою, надто змучений, аби бути з нею ласкавим.

— Але зараз ти мусиш надолужити. Від тебе залежить дуже багато. Я почуваюся недобре.

— То що ми робитимемо?

— Хіба не ти маєш мені це сказати? — різко відповів він. — Хіба не ти завжди розробляєш плани?

Жанна безпорадно втупилася в його обличчя, а тим часом її розум безладно плутався, докладаючи неабияких зусиль, аби зосередитися. Яна охопив страх, адже він побачив, що планування їхньої втечі Жанні вже не до снаги. Нещодавній напад виявився значно руйнівнішим для її мозку, ніж усі попередні. У минулому Жанна швидко оговтувалася від цих нападів, але зараз лише сила волі та дисципліна змушували її розум працювати.