Джеймс Чейз - Меллорі

Коррідон кивнув.

— Буду. — Він витягнув дві п'ятифунтові банкноти. — Ось, купи собі краватку.

— Я би їх і не брав, та, бачиш, потребую, — відповів той, беручи гроші. — Ну, дякую. Чи можу я ще щось для тебе зробити?

Коррідон похитав головою.

— Бувай, Максе, — сказав він.

Макс знову вклонився Енн.

— Леді, якщо ми колись зустрінемося знову, — промовив чоловік, — я маю надію, що це станеться за кращих обставин.

І він пішов так само непомітно, як і прийшов.

Самотня жарівка звисала зі стелі церкви, відкидаючи на центральні лави кружало жорсткого світла. Обабіч вівтаря рівним світлом горіли дві свічки, і в їхньому жовтому приглушеному сяйві виблискувало срібне розп'яття. На лаві у задньому ряді сиділа, схиливши голову на руки, літня жінка. Звук її сиплого дихання порушував церковну тишу й непокоїв отих двох, що примостилися на бічній лаві.

Вони нетерпляче чекали, коли та жінка піде, та вона, схоже, нікуди не поспішала. Стара увійшла до церкви в ту мить, коли Ян, потерпаючи від болю, намагався стягнути з себе тренчкота, і гучне скрипіння її черевиків миттєво стривожило поляка та знерухомило його, немовби заморозивши на місці. Літня жінка сіла попереду та праворуч від цих двох, не помітивши їх, і зараз молилася з такою дратівливою старанністю, що змушувала Яна лютувати. Він тримався за свій лівий біцепс і, перетискаючи вени, намагався зупинити кровотечу. Його лівий рукав і долоня вже були геть мокрі від крові, що скрапувала на лаву та на білу кам'яну підлогу церкви. Він боявся зняти тренчкота, аби стара їх раптом не помітила. Неподалік поліціянти ще й досі прочісували вулиці, намагаючись уполювати їх із Жанною, тож варто цій старій здійняти лемент, і її крик умить приведе копів до церкви.

Жанна сиділа поруч із пораненим, прикипівши очима до блискотливого хреста і не приділяючи Янові анітрохи уваги. Поляк відчував її байдужість, яка сповнювала його дедалі сильнішою люттю та відчаєм.

Те, що вони змогли врятуватися втечею, було просто дивовижно. Із Жанни не було жодної користі; вона зробилася, неначе лялька, яку доводилося тягнути та штовхати. Вона ніяк йому не допомагала, не усвідомлювала небезпеки, що їх оточувала, й була страхітливо апатична. Ян уявлення не мав, як їм вдалося прослизнути крізь поліційний кордон. Були миті, коли він якнайгостріше відчував небезпеку, миті, коли затримання поліцією видавалося неминучим. Один поліціянт заскочив їх зненацька й замахнувся, щоби вдарити поляка Гумовим кийком, але пронизливий звук його свистка враз урвався, коли Ян, нахилившись, уникнув удару кийком і завдав удару ножем знизу вгору. З пітьми пролунав постріл, і Ян відчув розпечений дотик кулі, що пройшла крізь його руку. Але він ні на мить не відпускав Жанну, штовхаючи її далі у пітьму, скрегочучи зубами від болю, використовуючи все, що могло правити їм за укриття, безшумно та швидко снуючи поміж лавами чоловіків, які полювали на них, й тягнучи Жанну за собою.

Коли поліційний кордон стиснувся і Яна охопив розпач, він угледів поблизу церкву. Неясні постаті озброєних чоловіків відкидали довгі тіні, що вже сходилися в одну велику тінь, яка сунула на втікачів, і Янові залишалося тільки покладатися на власний гострий слух і грати в піжмурки з поліціянтами, сподіваючись їх перехитрувати. Він затягнув Жанну на темний церковний ґанок, а сам лишився та, з ножем напоготові, став чекати, коли переслідувачі прийдуть по нього. Але вони не прийшли. Поліціянти пробігли повз церкву, пронизуючи вологе нічне повітря різким звуком своїх свистків, упевнені в тому, що їхня здобич їх випередила.

Саме тоді Ян збагнув, як сильно кривавить його рука. Голова пашіла, а у вухах щось дратівливо шуміло, та так, що Янові стало зле чути, що відбувається навколо. Усе ще тримаючи Жанну за руку, він увійшов до тьмяного прихистку церкви та сів на лаву. Кілька хвилин він сидів, відпружившись, на твердій церковній лаві, а розум його линув у темну непритомність, у якій не було місця ані вбивству, ані болю, ані жахові бути впійманим й ув'язненим.

Але та готовність і легкість, з якою його розум прийняв дароване виснаженням знечулення, налякали Яна, і він струсив заціпеніння, що вже почало було ним оволодівати. Він усвідомив, що нині мусить покладатися лише на себе, якщо хоче уникнути арешту. Ян не думав, що Жанна зараз здатна бодай якось йому допомогти. Вона просто сиділа, втупившись застиглим поглядом прямо перед собою, її очі були геть очманілі, губи посмикувалися, а пальці тривожно притискалися до скронь.