Джеймс Чейз - Меллорі

Вона дивилася на нього з напруженим очікуванням.

— Один місяць? — Таким поглядом собака дивиться на кістку, до якої годі дотягнутися. — О, ні, це було би неправильно.

— Ну, може, шість тижнів. Не знаю напевне. Усе залежить від грошей. У всякому разі на це має піти не більше кількох місяців, — промовив він різко, сердитий сам на себе. Операція могла коштувати сто фунтів, а могла й усі двісті. Коррідон і гадки не мав, скільки вона може вартувати. Треба було геть з'їхати з глузду, щоби пообіцяти таке. Та хай там як, а він уже дав їй своє слово. А його не можна просто взяти й порушити, надто — коли обіцяєш щось Еффі.

Дівчина швидко вловила в його голосі різкі нотки.

— Але ж вам і самому потрібні ці гроші. А моя проблема не така вже й важлива. Чесно, я нікуди не поспішаю. З вашого боку було так ласкаво запропонувати таке.

— Ну годі тобі, Еффі, припини, — сказав Коррідон і раптом відчув радість від того, що здобувся на таку обіцянку. Саме час йому зробити щось для неї. Не намарно ж вона за нього молилася. — Ходімо вже, відведи мене нагору. А про це поговоримо іншим разом.

Вона була рада уникнути його напівглузливої усмішки й побігла вгору сходами. Коррідон неквапно йшов за нею слідом і думав: «Щось я м'якшаю. Добрячу ж роботу я собі запопав. Але нічого, впораюся. Ця дівчина того варта».

Він наздогнав її на горішньому сходовому майданчику.

— Сюди, — сказала вона та відчинила двері.

Коррідон увійшов до маленької темної кімнатки й у пітьмі наскочив на ліжко.

— Не вмикай світло, — поквапливо сказав він, відчуваючи, що саме це дівчина збиралася зробити. — Там, надворі, є дехто, кого я хочу побачити.

— І хто ж там такий? — запитала вона, підійшовши до нього і зупинившись коло вікна.

— Саме це я і хочу з'ясувати. — З місця, де він стояв, Коррідону було видно єдиний вхід до глухого провулка та частину Фріт-стріт. Вуличні ліхтарі освітлювали вулицю та розсіювали тіні, але нікого не було видно. Він постояв так кілька хвилин, визираючи у напівморок за вікном. — Вони десь там, — пробурмотів він сам до себе, а тоді штовхнув віконну раму догори та висунувся із вікна, відчуваючи на обличчі холодні краплі дощу. Під вікном був спадистий дах.

— Що ви робите? — нервово запитала Еффі, коли він перекинув одну ногу через підвіконня.

— Збираюся гарненько усе роздивитися.

— Але ж ви впадете! — Вона схопила його за руку. — Ви не повинні цього робити. Ви впадете!

— Звісно, що ні, — сказав він, стримуючи нетерпіння та звільняючи свою руку. — Усе гаразд, Еффі, я до таких речей звик.

— Але ж ви... будь ласка, не...

— Не метушися, — різко сказав він і, тримаючись однією рукою за підвіконня, дозволив своєму тілові вільно ковзнути дахом униз, аж поки його ноги сягнули ринви.

Еффі спостерігала за Коррідоном зі свого безпечного й захищеного від дощу місця, і звідти, де вона стояла, все виглядало вкрай ризиковано. Не в змозі більше на нього дивитися, Еффі відвернулася та сховала обличчя у долонях. Усвідомлення того, як сильно вона за нього тривожиться, окрилило Коррідона.

Дахівка була мокра та ковзка. Якби Коррідон послизнувся чи ринва не витримала його ваги, то він сторчголов полетів би додолу, просто у глухий провулок. Але чоловік не думав про наглу смерть; йому й на думку не спадало, що щось може піти не так. Він дістався до цегляного виступу, який відмежовував клуб «Аметист» від прилеглої будівлі. Тут, здогадався Коррідон, вже ніщо не заступатиме йому виду, і саме звідси він зможе бачити усю Фріт-стріт.

Холодна мжичка, яка зараз уже сіялася дрібного хмарою, струмочками збігала з даху. Одного разу ринва прогнулася під Коррідоновою вагою і він стиха вилаявся, а проте дістався виступу, схопився за комин і, підтягнувшись, зміг обережно визирнути з-понад нього та роздивитися вулицю, що простяглася долі. Як Коррідон і припускав, зараз у нього був прекрасний огляд, тож він заходився методично й ретельно вивчати кожний темний дверний отвір, кожнісінький прохід, сподіваючись побачити у напівтемряві якийсь рух або вогник цигарки, що викрив би сховок того, кого він хотів знайти.

Якийсь час Коррідон залишався нерухомим і спостерігав, анітрохи не зважаючи на холод і мокву, але не побачив нічого, що могло би привернути його увагу. Одначе він затято й сердито продовжував чекати. Його ноги почало судомити, пальці рук, які чіплялися за холодний край комина, вже геть закоцюбнули, а його очі невпинно стежили за вулицею. Аж ось, нарешті, його терпіння було винагороджене, адже він помітив якийсь рух у темному дверному отворі, приблизно за сімдесят ярдів [11] 1 ярд дорівнює 0,9144 м. від входу до провулка. За цей час Коррідонові очі звикли до темряви, і зараз він міг розрізнити тьмяну постать, яка стояла на порозі.