І кілька хвилин ми споглядали півдюжини чистих, складених удвоє аркушів.
— Що це, в біса, таке? — почав, було, Бредлі, й кров прилинула до його обличчя.
— Заспокойся, — сказав я, простягнув руку і торкнувся аркушів. Нічого, крім чистого паперу.
Бредлі поклав палець на дзвінок і там його й залишив.
Можливо, клерк учув тривогу, бо негайно повернувся.
— Що це таке? — спитав Бредлі. — Ти що, граєшся зі мною?
Клерк витріщився на чисті аркуші.
— Я не знаю, сер! — сказав він, збліднувши. — Папка була зав’язана, коли я брав її у вас.
Бредлі важко дихав, намагаючись щось сказати, але передумав і лише махнув рукою на двері.
— Забирайся! — вигукнув він.
Клерк вийшов.
Запала тиша, а тоді Бредлі сказав:
— Це може коштувати мені посади. Той покидьок підмінив папери!
— Ти хочеш сказати, що він забрав справжні документи і замінив на чисті аркуші?
Бредлі кивнув.
— Так воно й було. Коли я давав йому папку, там були: фотографія, детальний опис і проміжні результати нашого розслідування.
— І нема жодних копій?
Він заперечно хитнув головою.
Якусь мить я розмірковував.
— А той хлопчина, який просив папку, — додав я, — був високий, міцний і темноволосий? Щось на кшталт кінозірки?
Бредлі витріщився на мене.
— Т-так! Ти знаєш його?
— Бачив.
— Де?
— Тобі потрібні ті папери?
— Звісно! Що ти хочеш цим сказати?
Я підвівся.
— Дай мені час до завтра — до дев’ятої години вечора, — сказав йому. — І я доставлю тобі або папери, або чоловіка, котрий їх узяв. У мене є план, Бредлі. Щось, про що не хочу, аби знав Брендон. Тож нічого не кажи йому до завтра, добре?
— Про що це ти говориш? — вимогливо спитав Бредлі.
— Завтра в мене будуть або папери, або той чоловік — якщо сидітимеш тихо й не відкриватимеш рота, — сказав я і вирушив до дверей.
— Агов! Вернися! — гукнув Бредлі, зводячись на ноги. Але я не повернувся. Злетівши сходами, вибіг через парадні двері на вулицю, де на мене у «бьюїку» чекав Керман.
Нас було четверо: Майк Фіннеґан, Керман, я і заклопотаного вигляду чоловічок у чорному, заяложеному безформному капелюсі, без піджака, в брудній сорочці та білих парусинових штанях сумнівної чистоти. Ми сиділи в задній кімнаті бару «Дельмоніко», і на столі перед нами стояла пляшка з віскі та чотири склянки. Густий тютюновий дим завис у повітрі.
Чоловічка у заяложеному капелюсі звали Джо Декстер.
Він займався транспортними перевезеннями: допроваджував вантажі до суден, що стояли на якорі у гавані. Фіннеґан стверджував, що це його друг, але той поводився щось не надто дружньо.
Я виклав своє прохання, але маленький чоловік продовжував сидіти, витріщившись на мене так, наче я божевільний.
— Вибачте, містере, — нарешті озвався він. — Але такого я не можу зробити — це б зруйнувало мій бізнес.
Керман погойдувався у кріслі — сигарета в зубах, очі заплющені. Врешті розтулив око і сказав:
— А кому яке діло до твого бізнесу? Розслабся, друже: у світі повно справ, важливіших за роботу.
Декстер облизав губи, сердито глянув на Кермана і зіщулився в кріслі. Благально зирнув на Майка.
— Я не можу цього зробити, — повторив він, — просто не можу. Власник «Дрім шіп» — один з найкращих моїх замовників.
— Недовго він ним ще залишатиметься, — зауважив я. — Тож поспіши добре заробити: матимеш з цього сотню баксів.
— Сотня баксів, — презирливо сказав Декстер. — Та Шеррілл платить мені набагато більше — постійні гроші й то щомісяця. Ні, я на таке не піду.
Я кивнув Майкові, аби він не горячився. Бо той уже подався вперед, щомиті готовий вибухнути.
— Послухай! — сказав я Декстерові. — Усе, чого ми хочемо, — це щоб ти доправив нас сьогодні увечері на яхту з партією провізії. Зроби це — і отримаєш свою сотню. Що тебе так лякає?
— І ви будете всередині одного з ящиків, — зауважив Декстер. — Це далеко не найкраща ідея. Нікому не можна ступати на борт того судна без спеціального дозволу. Якщо вони вас схоплять — а це неодмінно зроблять — то зрозуміють, що до цього причетний я. Найменше, що вчинить Шеррілл, це заблокує мої рахунки. А найімовірніше, пошле когось, щоби проломити мені череп. Я на це не піду.
Наповнивши склянки знову, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Час невпинно збігав.
— Послухай-но, Джо, — сказав Майк, подавшись уперед, — цей хлопець — мій друг, розумієш? І він хоче дістатися на борт тієї яхти. А якщо він чогось хоче, то так і буде. Шеррілл — не єдиний, хто здатний проломити тобі череп. То ти робитимеш, що ми кажемо — чи нам вдатися до рішучіших дій?
Читать дальше