Ми домчали до Оркід-сіті на п’ятнадцять хвилин раніше запланованого — і що то була за їзда! Шістдесят повних миль за сорок п’ять хвилин!
Пола винаймала помешкання на Парковому бульварі — за сто ярдів від «Парк-госпітал». Ми вихором промчали широкою вулицею і загальмували біля тамтешньої лікарні з таким пронизливим скреготом, наче то був день забою свиней на бойні.
Ліфт, здається, повз, а не їхав на третій поверх. Нарешті він зупинився, і ми вискочили у коридор перед Полиним помешканням. Я щосили натиснув на кнопку дзвінка, ще й навалившись на нього всім тілом. Чув, як калатає дзвінок, але нам ніхто не відчиняв. Піт заливав мені обличчя, наче я щойно вийшов з душу.
Я відступив од дверей.
— А тепер навалімося разом, — запропонував я Керманові.
Ми підважили двері плечима. Це були міцні двері, але ж і ми далеко не слабаки. З третьої спроби замок піддався, і ми ввалилися в охайний маленький хол.
Тримаючи кольти напоготові, пройшли крізь вітальню у Полину спальню. На ліжку панував безлад, але кімната була порожня. Ні Поли, ні Ейнони. Я кинувся до телефону і набрав номер нашої контори. Тріксі відповіла, що Пола не телефонувала, але двічі дзвонив якийсь чоловік, котрий не відрекомендувався.
— Якщо той ще раз зателефонує — повідом йому номер Поли, — сказав Тріксі та повісив слухавку.
Тремтячою рукою Керман подав мені сигарету. Я механічно запалив її і сів на ліжку.
— Нам треба вирушити на «Дрім шіп», — сказав рішуче Керман. — І то негайно.
Я кивнув головою, погоджуючись.
— Та не переживай ти так! — заспокоїв.
— Якого дідька! — вигукнув Керман і вирушив до дверей. — Вони схопили Полу. Нам треба піти туди і поговорити з ними. Ходімо ж!
— Заспокойся! — знову сказав я, не рухаючись. — Сядь і не метушися!
Керман рушив до мене.
— Ти що, здурів?
— А ти гадаєш, що при повному розумі я наважуся наблизитися до того судна удень? — спитав я, дивлячись на нього. — Поміркуй сам! Ми таки підемо туди: але вирушимо лише під покривом ночі.
Керман зробив нетерплячий жест.
— Я йду негайно. Якщо ми зволікатимемо, може бути пізно!
— Стули пельку! — гаркнув я. — Випий чогось. Ти залишатимешся тут!
Він завагався і вийшов на кухню. Невдовзі повернувся з пляшкою віскі, двома склянками та кухлем крижаної води. Змішав напої, подав склянку мені й сів поруч.
— Ми нічого не можемо вдіяти, якщо вони надумали стукнути Полу по голові, — зронив я. — Але навіть якщо вони цього ще не вчинили, то неодмінно зроблять, щойно побачать, нас. Тож вирушимо на яхту лише коли стемніє — але не раніше.
Керман не озвався жодним словом. Він сидів, потягуючи віскі й час од часу стискаючи кулаки. Отак ми й сиділи, дивлячись у підлогу, нерухомо й бездумно: просто чекаючи. У нас було в запасі не менш ніж чотири години до того, як зможемо діяти.
0 пів на шосту ми продовжували непорушно сидіти. Пляшка з віскі наполовину спорожніла. Недопалки рясніли в попільничці. Ми рвались у бій.
І тоді задзеленчав телефон: різкий звук, що прозвучав зловісно в маленькому мовчазному помешканні.
— Візьму, — сказав я, підходячи на дерев’яних ногах до апарата й беручи слухавку.
— Меллою? — спитав чоловічий голос.
— Так!
— Це Шеррілл.
Я мовчки вичікував, дивлячись на Кермана.
— Ваша дівчина у мене на яхті, Меллою, — сказав Шеррілл. Голос його був м’який: він наче проворкотів це мені на вухо.
— Знаю.
— Ти б краще прийшов за нею, — порадив Шеррілл. — Скажімо, годині о дев’ятій. Раніше не треба. Я накажу підготувати для тебе човен на причалі. Але приходь сам і нікому про це не кажи. Якщо приведеш із собою поліцію чи ще когось, дівчину стукнуть по голові та викинуть у море. Зрозумів?
Я сказав, що зрозумів.
— Тож до зустрічі о дев’ятій, — повторив він і повісив слухавку.
Лейтенант Бредлі з Бюро розшуку зниклих безвісти був міцно збитий, розчарований життям поліцейський середнього віку, який просиджував довгі години за обшарпаним столом маленького кабінету на четвертому поверсі поліцейського управління, постійно відповідаючи на запитання, на які відповіді не було. Цілісінький день — а то й частину ночі — до нього приходили або телефонували родичі зниклих, вимагаючи негайно розшукати їхніх близьких.
Нелегка робота — зважаючи на те, що у більшості випадків чоловік або жінка зникали, бо ситі були по горло своїми домівками чи власними чоловіками або дружинами і робили все для того, щоб їх ніколи не знайшли. На таку роботу я би не погодився навіть за платню, вдвадцятеро більшу за ту, яку отримував Бредлі, — просто б не зміг її виконувати.
Читать дальше