Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Ти забагато п’єш, — сказав я, підіймаючись вище.

Нарешті ми вийшли у довгий тьмяний коридор. З далекого радіоприймача долинали звуки джазу, що наче огортали коридор.

Неохайно вдягнена жінка вийшла з квартири навпроти. На ній був чорний солом’яний капелюшок, який бачив кращі часи. В руках вона тримала господарську сумку. З непідробним інтересом зирнула на нас і пішла до виходу. Обернулася, щоб поглянути ще раз, і Керман скорчив їй гримасу. Вона швидко пішла вниз, обурено піднявши голову.

Ми попрямували до кімнати № 25. На дверях не було ні дзвінка, ні молоточка. Щойно я підняв руку, щоб постукати, як у кімнаті пролунав приглушений вибух: такий звук видає паперовий пакет, якщо його надути і різко ляснути по ньому рукою.

Я витягнув свій кольт і взявся за дверну ручку — ще до того, як звук завмер. Натиснувши на ручку, штовхнув двері. На мій подив, вони відчинились. Я зазирнув у простору кімнату: судячи з її умеблювання, це була вітальня.

Чув, як позаду мене важко дихає Керман. Швидко озирнув кімнату. В ній нікого не було. Туди ж виходило ще двоє дверей, однак вони були зачинені.

— Гадаєш, то був постріл? — пробурмотів Керман.

Я кивнув і поквапно зайшов у кімнату, знаками звелівши йому залишатися на місці. Він так і зробив. Я перетнув вітальню й біля дверей справа прислухався, але десь так голосно кричало радіо, що почути інші звуки було просто неможливо.

Махнувши Керману рукою, щоб він сховався, я натиснув на ручку і легенько штовхнув двері, а сам умить увійшов та притиснувся до стіни. Ми з Керманом трохи вичекали, але нічого не відбувалося. Крізь відчинені двері я унюхав сильний, їдкий запах пороху. І подався вперед, зазираючи в сусідню кімнату.

На підлозі лежав чоловік. Ноги підібгані, руки складені на грудях. Кров просочувалася крізь пальці, омивала долоні й стікала на підлогу. Це був чоловік років шістдесяти; ймовірно, сам Фрідлендер. Коли я поглянув на нього, він мовби захлинувся, і руки його безсило впали на підлогу.

Я не рухався, бо знав, що вбивця десь поруч. Він просто не міг нікуди втекти. Керман прослизнув у вітальню і притиснувся до дверей. Масивний револьвер 45-го калібру виглядав у його руках, мов гармата.

— Виходь! — раптом гаркнув я. Мій голос прозвучав, наче циркулярна пилка, що вгризається у дерево. — Руки вгору!

Почувся постріл, і над моєю головою просвистіла куля.

Керман просунув руку в двері й двічі вистрілив. Від його пострілів задзвеніли шибки.

— Ти не зможеш утекти! — гукнув я, намагаючись наслідувати твердий голос копа. — Ти оточений!

Але цього разу вбивця не схильний був жартувати. Запала цілковита тиша. Жодного поруху. Ми вичікували, але нічого не сталося. Подумки я вже бачив, як сюди наїжджають копи, але не дуже прагнув познайомитися з місцевими копами: надто вони вже вправні.

Кивком показав Керманові, щоб він залишався на місці, а сам прослизнув до вікна. Керман знову пальнув у кімнату, і, скориставшись звуком пострілу, мені вдалося безшумно відчинити стулки. Я визирнув. За кілька футів від мене було вікно сусідньої кімнати. А це означало, що я зможу дістатися туди карнизом, що тягнувся нижче. Висунувши ногу з вікна, я озирнувся. Керманові очі стежили за кожним моїм рухом. Він мені кивнув, і я потягнувся до іншого вікна та ліг на підвіконня.

Хтось вистрелив у мене знизу, і куля відбила кусок штукатурки просто мені в обличчя. Я був такий приголомшений, що ледь втримався на карнизі. Й поглянув униз на вулицю — на звернені догори обличчя чималого натовпу. Просто в центрі його красувався здоровенний коп, цілячись у мене.

Я глухо скрикнув, раптово гойднувся туди-сюди, хитнувся у бік сусідньої кімнати і, пробивши собою скло, приземлився там просто на підлогу. Постріл поцілив майже мені в обличчя, й одночасно з цим гупнула Керманова зброя, відколовши зі стелі шматок штукатурки.

Я випростався, відчайдушно звиваючись і намагаючись заховатися під ліжко, бо в кімнаті пролунали нові постріли. І раптом побачив смагляве, злобне обличчя, що дивилося на мене з ліжка, та зловісне сизувате дуло автоматичного пістолета, націлене прямо в мою голову. Потім рука, яка тримала зброю, зникла — під звук автоматної черги, що пролунала тієї ж миті — а потім знову з’явилась, але вже у вигляді кривавої маси.

На ліжку був мій давній приятель-«макаронник» — отой, який у брудній сорочці. Він заревів і, похитуючись, кинувся до вікна, а Керман рвонув до нього. Італієць ударив Кермана тильним боком неушкодженої долоні, оминув його і вискочив у двері, проминув іншу кімнату та кулею вилетів у коридор. Знову пролунали постріли, скрикнула жінка, й чиєсь тіло з глухим стукотом гепнуло на підлогу.