Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Керман відповів, що якщо він перейматиметься такими дрібницями, то постаріє і вийде на пенсію ще до того, як займеться справді значущими справами.

— Нехай вас це не обходить, — кисло озвався Данніґан. — Уже не знаю, що з вами, хлопцями, не так, але тільки-но ви з’являєтеся в нашому місті, неодмінно починаються неприємності — причому саме в мене. Тримайтеся звідси подалі — в мене й без вас роботи по самі вуха.

Ми з Керманом ввічливо засміялися, потиснули Данніґанові руку, пообіцяли виконати прохання і радо полишили його.

Мовчали, аж поки не всілись у «бьюїк» і через міст Оук Бей не поїхали додому. Аж тоді Керман обережно сказав:

— Якщо колись той хлопець дізнається, що вбитий італієць був причетний до викрадення Стівенса, — боюся, він зробить усе, щоб ускладнити нам життя.

— А воно у нас і без того нелегке. Тепер ми добряче загрузли з Ейноною, — і я проїхав ще з милю, перш ніж сказав:

— Знаєш, це якась диявольськи заплутана справа. Мене не полишає відчуття, що хтось із усіх сил намагається приховати великого та жирного кота, аби той не виліз із мішка. Ми упустили щось дуже важливе. Увесь час шукаємо мішок, а не кота, а саме кіт — розгадка всієї цієї історії. Саме так. Усіх, хто хоч раз поглянув на таємничого кота, змусили замовкнути: Юдору Дрю, Джона Стівенса, медсестру Гарні; а ось тепер і Фрідлендера. Відчуваю, що Ейнона також знає цього кота. Нам конче потрібно відновити їй пам’ять — і то швидко.

— Якщо вона щось знає, то чому вони її не прикінчили — замість того, щоби тримати в божевільні? — запитав Керман.

— Це мене й хвилює. Досі всі з них помирали більш-менш випадково, за винятком Фрідлендера — той був убитий неприкрито. А це означає, що той хтось запанікував. І що Ейнона — у смертельній небезпеці.

Керман випростався.

— Гадаєш, вони спробують дістатися її?

— Так. Нам слід буде сховати її надійніше. Можливо, попросимо доктора Манселла помістити її в лос-анджелеську клініку, а я візьму в Крюґера кілька його здорованів для охорони.

— Боюся, що ти також начитався детективів, — зауважив Керман, косо дивлячись на мене.

Я гнав «бьюїк» із шаленою швидкістю, постійно розмірковуючи над смертю Фрідлендера, і чим більше думав, тим неспокійніше мені ставало.

Коли ми в’їхали в Сан-Лукас, я зупинився біля місцевої аптеки.

— А тепер що не так? — здивовано перепитав Керман.

— Хочу зателефонувати Полі,— пояснив я. — Мені слід було подзвонити їй ще із Сан-Франциско. Щось мені не по собі.

— Заспокойся, — сказав Керман, але вигляд у нього був стурбований. — Твоя уява надто вже розгулялася.

— Сподіваюся, що причина саме така, — сказав я і попростував до телефонної будки.

Керман схопив мене за руку і потягнув до себе.

— Поглянь-но!

І показав на стос вечірніх газет на прилавку кіоску.

Дюймові заголовки, набрані жирним шрифтом, кричали:

«Дружина відомого лікаря-натуропата покінчила життя самогубством!»

— Купи це, — сказав я, висмикуючи руку і зачиняючись у будці.

Набравши номер Полиного помешкання, вичекав. Чув зумер, але ніхто не відповідав. Я стояв у телефонній кабінці, міцно притиснувши слухавку до вуха, й серце моє бухкало.

Вона повинна бути вдома — ми погодили, що Ейнону не слід залишати саму. Підійшов Керман і крізь скло втупився в моє напружене обличчя. Я заперечно крутнув головою, закінчив виклик та попросив оператора з’єднати знову.

Поки мене з’єднували ще раз, я відчинив двері.

— Ніхто не відповідає, — пояснив. — Виклик повторюють.

Обличчя Кермана спохмурніло.

— Поїхали. Нам ще добру годину пиляти.

— Ми доїдемо швидше, — пообіцяв я і вже клав слухавку, коли вклинився оператор і повідомив, що лінія в порядку, але таки ніхто не відповідає.

Я поквапно повісив слухавку на важіль, і ми вибігли з аптеки. Я скерував «бьюїк» на головну вулицю, і, щойно ми виїхали з міста, помчав чимдуж.

Керман намагався читати газету, але на такій швидкості не міг втримати її в руках.

— Її знайшли сьогодні опівдні, — гаркнув він мені у вухо, — вона прийняла отруту після того, як Зальцер повідомив про смерть Квелла в поліцію. Ані слова про Ейнону. Також нічого про сестру Гарні.

— Вона перша з них не витримала, — зауважив я. — Або ж хтось підсипав їй отрути. Та до біса з нею! Я боюся за Полу.

Опісля Керман розповідав, що ще ніколи в житті не їхав так швидко і не хотів би повторення подібної їзди. За якийсь час стрілка спідометра досягла позначки дев’яносто дві милі на годину [32] 1 миля дорівнює приблизно 1,6 км, тобто це становило близько 150 кілометрів за годину. і трималася так деякий час, поки ми з гуркотом і завиванням клаксона мчали широким прибережним шосе. Один сумлінний коп спробував, було, погнатися за нами, але не наздогнав. Спочатку відстав на кілька миль, а потім і зовсім зник із поля зору. Я логічно розсудив, що він подасть наш детальний опис у найближче місто, тож з’їхав з головної дороги й почав петляти вузькою бічною, що була не ширшою за двадцять футів. Керман сидів із заплющеними очима і мовчки молився.