Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Коли я постукав, крізь шпарину в дверях кабінету все ще пробивалося світло. Ввічливий голос, що прозвучав за звичкою сердечно, запросив мене увійти. Лейтенант сидів за столом із люлькою в зубах, і в його карих, глибоко посаджених, пронизливих очах застиг втомлений вираз. Міцний чолов’яга з ледь помітною залисиною та мішками під очима. Чоловік, який робив корисну справу, але не отримував за це жодного визнання чи винагороди — та й не прагнув цього.

Нахмурився, коли мене побачив.

— Іди звідси, — сказав він якимось безнадійним голосом. — Я зайнятий. Не маю часу вислуховувати твої проблеми — в мене повно власних.

Я зачинив за собою двері й прихилився до одвірка. Не був налаштований жартувати з лейтенантом поліції, до того ж, поспішав.

— Мені потрібна твоя послуга, Бредлі, — сказав я. — І то швидко. То ти надаси її чи мені йти до Брендона?

У світло-карих очах з’явився спантеличений вираз.

— Тобі не слід говорити зі мною таким тоном, Меллою, — озвався лейтенант. — Що тебе гризе?

— Багато що; але в мене нема часу вдаватись у подробиці, — і я подолав невеличку відстань між дверима та його столом, поклав руки на стос промокального паперу і пильно глянув на нього.

— Мені потрібно все, що тобі відомо про Ейнону Фрідлендер. Пам’ятаєш її? Вона була медсестрою в санаторії Зальцера на Футхілл-бульвар. Зникла 13 травня 1947 року.

— Пам’ятаю, — відповів Бредлі, й кошлаті брови його ледь помітно здійнялися. — Ти вже другий, хто цікавиться її особовою справою за останні чотири години. Дивно, як таке ходить у парі: я й раніше це помічав.

— І хто був той перший?

Бредлі натиснув на кнопку дзвінка.

— А це вже не твоя справа, — озвався він. — Сядь і не напирай на мене.

Я присунув до нього стілець, і тут увійшов клерк та став, чекаючи розпоряджень.

— Принесіть справу Фрідлендер знову, — сказав йому Бредлі. — Але хутко — джентльмен поспішає.

Клерк глянув на мене байдуже, як столітній дідуган, який стоїть перед крутими сходами.

Бредлі запалив люльку і витріщився на свої замазані чорнилом пальці. Й тихо зітхнув.

— Ти все ще пхаєш носа у справи Кросбі? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Так, — коротко сказав я.

Він кивнув головою.

— Невже ви, молоді й амбіційні, так ніколи нічому і не навчитеся? Чув, що Мак-Ґроу й Гартселл днями навідали тебе?

— Так, і справді. Але тут нагодилася Морін Кросбі й урятувала мене. Як тобі це?

Він вишкірився.

— Шкода, що мене там не було... Чи це не вона зацідила Мак-Ґроу в пику?

— Вона.

— Ну й дівиця!

— Чув, у Зальцера була якась буча, — зронив я, спостерігаючи за Бредлі. — Здається, від цього ваш спортивний фонд може відчутно постраждати.

— Не надто переживатиму — мені нема чого перейматися спортом у моєму віці.

Хвилину чи дві ми мовчки дивилися один на одного, а потім я ненароком спитав:

— Чи не надходили вам повідомлення про зникнення дівчини з прізвищем Гарні? Це також одна з медсестер Зальцера.

Почухавши м’ясистий ніс, Бредлі заперечно хитнув головою.

— Ні. Як ти кажеш — одна з медсестер Зальцера?

— Так. Хороша дівчина і має прекрасне тіло, але, можливо, ти занадто старий, щоб цікавитися жіночими принадами.

Бредлі сказав, що справді застарий для цього, але продовжував задумливо дивитися на мене.

— Так чи інакше — з неї тепер мало користі, бо вона мертва, — додав я.

— Ти на щось натякаєш, чи просто у тебе такі жарти? — запитав він уїдливо.

— Мені стало відомо, що місіс Зальцер намагалася викрасти її з власного помешкання. Дівчина впала з пожежних сходів і зламала шию. Місіс Зальцер полишила її десь у пустелі — ймовірно, поблизу санаторію.

— Хто тобі це сказав?

— Одна ворожка нашептала.

Тепер Бредлі почухав щелепу кінчиком люльки і тупо вирячився на мене.

— Краще б ти розповів про це Брендону — це робота відділу убивств.

— Але ж це просто підказка, друже, а не свідчення. Брендон любить факти, а я не готовий їх йому надати. І кажу тобі це лише тому, що ти можеш передати інформацію кому треба, не вплутуючи мене в усе це.

Бредлі зітхнув, усвідомив, що люлька його погасла й потягнувся за сірниками.

— Ви, молоді, надто спритні, — констатував він. — Гаразд, я нашепчу це кому треба. То що тут правда?

— Практично все. Як ти гадаєш, чому місіс 3. отруїлася?

Цієї миті зайшов коп і поклав папку на стіл. Вийшов навмисно повільно. Можливо, його мозок працював так само повільно, як і ноги.

Бредлі розв’язав стрічки й відкрив папку.