Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Я пішов далі.

За наступним вигином доріжки побачив басейн. Тут просто мусив бути плавальний басейн — однак не обов’язково саме такий. Води в ньому не було, і крізь облицювання дна пробивалися бур’яни. Його бетонні краї покрилися бурим засохлим мохом. Білий навіс, який свого часу виглядав, певно, просто шикарно, просів і жалібно зітхав од вітру.

Справа від будинку розташовувалися гаражі, їх двостулкові двері були зачинені. Якийсь чолов’яга в брудних фланелевих штанях, у тільняшці й кашкеті шофера сидів на металевій бочці, щось витісуючи з дерева. Він похмуро глянув на мене.

— Хтось є в будинку? — запитав я, знайшовши в кишені сигарету й запалюючи її.

Увесь цей час чоловік мовчав і нарешті зібрався зі силами, щоб відповісти:

— Не чіпай мене. Не бачиш — я зайнятий!

— Бачу, — зауважив я, випускаючи цівку диму прямо йому в обличчя. — Хотів би перекинутися з тобою кількома словами, коли звільнишся.

Він сплюнув просто у кадіб з торішніми пеларгоніями, які цьогоріч навіть не спромоглися пустити пагони, і продовжив своє діло. Для нього я знову став лише частиною занедбаного ландшафту.

Зрозумівши, що нічого цінного з нього не витягну — до того ж, було надто спекотно для будь-яких зусиль — я попрямував до будинку, піднявся широкими сходами і натиснув на дверний дзвінок.

Слабке деренчання прокотилося будинком, порушуючи його мертву тишу. Я зрозумів, що мені доведеться довгенько чекати, допоки хтось відізветься на мій дзвінок, однак очікувати був не схильний. Тепер я перебував у тіні, й лінива, неквапна атмосфера цього дому дивним чином заворожувала мене. Якщо я залишуся тут ще трохи, то також почну щось витісувати.

Двері нарешті відчинились, і якась істота, що віддалено нагадувала дворецького, оглянула мене так, як це зазвичай робить людина, котру щойно відірвали від пополуднього сну. Це був високий худий чолов’яга, сивий, зі впалими щоками та близько посадженими жовтавими очима. Одягнений у чорно-жовтий — «осиний» — жилет та чорні штани, які виглядали так, наче в них же й спали; ймовірно, так воно і було. Тип був без піджака, а манжети несвіжої сорочки аж просилися в пральню — але навіть їм це було ліньки.

— Ви щось хотіли? — сухо поспитав він, звівши брови.

— Хотів би бачити міс Кросбі.

Я помітив, що чолов’яга тримає у пальцях запалену сигарету, яку намагається прикрити рукою.

— Міс Кросбі зараз не приймає, — сказав він, силкуючись зачинити переді мною двері.

— Я — її давній друг. Мене вона прийме, — відповів я, підставляючи ногу під двері. — Мене звати Меллой. Скажіть це їй і простежте за реакцією. Б’юсь об заклад, що вона виставить вам шампанське!

— Міс Кросбі нездужає, — сказав тип безбарвним голосом — так, ніби грав нудну роль у нецікавій п’єсі. — Вона тепер нікого не приймає.

— Як міс Отіс із популярної пісеньки? [3] Популярна в 1940-і роки пісня Елли Фітцджеральд «Міс Отіс шкодує», що починається так: «Міс Отіс шкодує, що не може прийти на обід, мадам; міс Отіс шкодує, що не може прийти на обід, бо її дещо затримало: вчора ввечері вона заблукала на алеї закоханих, мадам; Міс Отіс шкодує, що не може прийти на обід...»

Він не звернув жодної уваги на моє зауваження.

— Я перекажу їй, що ви заходили, — і знову спробував зачинити двері, не помітивши моєї ноги. І був здивований, відчувши, що двері не зачиняються.

— А хто її доглядає? — запитав я, посміхнувшись.

Спантеличений вираз перекосив його обличчя. Життя його віддавна було таким спокійним і тихим, що тепер він не готовий був упоратись із чимось непередбачуваним.

— Сестра Гарні.

— Тоді я хотів би поговорити із сестрою Гарні, — повідомив я йому, налягаючи плечем на двері.

Обмаль руху, забагато сну, паління і вчащання до винного погрібця знищили і натяк на м’язи, які, можливо, колись у нього й були. Під моїм натиском він піддався, мов гниле дерево перед бульдозером.

Я опинився у величезному холі, й просто переді мною були широкі гвинтові сходи, які вели у кімнати верхнього поверху. На сходах виднілася фігура в білому — це була доглядальниця.

— Гаразд, Бенскіне! — озвалася вона. — Я поговорю з ним.

Довгов’язий кістлявий тип з полегкістю ретирувався. Коротко й спантеличено глянувши на мене, він нечутно прослизнув холом і зник за дверима, закритими грубим сукном.

Доглядальниця повільно спускалася сходами, бо знала, що вона ефектна й на неї приємно дивитися. І я таки витріщився на неї. Вона й справді була медсестрою — але опереткового типу: з тих, від кого у чоловіків щоразу, коли її бачать, підвищується температура. Блондинка, яскраво-червоні губи, блакитні очі — словом, відмінний екземпляр: симфонія вигинів і справжній вибух чуттєвості; хвилююча та повна вогню, гаряча, мов полум’я карбідної лампи. Якби вона доглядала мене, я б погодився бути прикутим до ліжка до кінця своїх днів.