Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Ви тут перший відвідувач за останніх п’ять місяців, — сказала вона. — Я вже почала, було, думати, що це якесь прокляте місце.

— Судячи з його вигляду, так воно і є. Чи не проясните ви мені ситуацію? Коли я навідувався сюди востаннє, це був доглянутий маєток, а не теперішня незаймана природа. Невже тепер його ніхто не доглядає?

Вона здвигнула плечима.

— Ну, ви знаєте, як це буває. Усім до всього байдуже.

— Чи справді Морін аж така хвора?

Дівчина закопилила губи.

— Послухайте-но, невже ми не можемо поговорити про щось інше? Я втомилася від Морін!

— Я також від неї не в захваті, — сказав їй, сьорбаючи своє віскі. Воно було таке міцне, що могло б викликати опіки навіть на шкірі бізона. — Але колись давно я її знав — і тому мені цікаво. То що насправді з нею таке?

Вона відкинула біляву голівку на спинку дивана і влила віскі у свою красиву, кремово-білу горлянку. Те, як дівчина пила, підказало мені, що вона в цьому — справжній професіонал.

— Я б не мала вам цього казати, — посміхнулася медсестра, — але якщо пообіцяєте нікому не розповідати...

— Нікому, — запевнив її.

— Вона наркоманка, і тепер у неї ломка — та це суворо конфіденційно.

— Що, настільки погано?

Вона стенула плечима.

— Справді, дуже погано.

— І поки кішка валяється в ліжку, мишки бешкетують, чи не так?

— Саме так. Ніхто навіть не підходить до цього маєтку. Потрібно чимало часу, поки хвора очуняє. І поки вона мало не на стіну лізе й волає, мов навіжена — обслуга відпочиває. Нормально, чи не так?

— Звісно — вони справді тим часом можуть відпочити.

Дівчина допила віскі.

— Досить уже про Морін! Я й так проводжу з нею всі ночі й сита нею по горло.

— То у вас нічні чергування? Оце так халепа!

— Чому? — в її зеленкувато-блакитних очах промайнула тривога.

— Бо я саме подумав, що було б непогано запросити вас кудись увечері та дещо показати.

— Що саме показати?

— Для початку хоча б кілька гравюр.

Вона хихикнула.

— Якщо і є щось таке, що приваблює мене більше, ніж гравюра, то це серія гравюр!

Дівчина підвелась і пішла за пляшкою з віскі. Я спостерігав за її стегнами, як гончак за дичиною.

— Дозвольте мені освіжити напій, — продовжила вона. — Щось ви зовсім не п’єте!

— Та моє віскі і так достатньо свіже. Просто мені спадає на думку, що є дещо, приємніше за віскі.

— Справді? Я так і подумала, — вона хлюпнула собі ще віскі, цього разу навіть не змішавши зі содовою.

— А хто доглядає Морін удень? — запитав я, коли ми прямували до дивана.

— Сестра Флемінґ, але вона вам не сподобається. Вона ненавидить чоловіків.

— Справді?

Дівчина всілася поруч зі мною — стегно до стегна.

— Вона не може нас почути?

— Узагалі-то мені на це начхати — але не може. Вона перебуває в лівому крилі будинку — ну, там, де гаражі. Коли Морін почала волати, її помістили туди.

Саме це я й хотів дізнатися.

— До біса чоловіконенависниць, — мовив, пригортаючи її до себе.

Дівчина нахилилася до мене.

— А ви часом не чоловіконенависниця?

— Це залежить від чоловіка.

Тепер її обличчя було так близько, що я торкнувся губами скроні. Здається, це їй сподобалося.

— То як вам цей чоловік?

— Поки що непогано!

Я забрав у неї віскі, поставивши склянку на підлогу.

— Ось так буде по-моєму.

— Шкода віскі.

— Зможете допити його зовсім скоро.

— Справді?

Вона пригорнулася до мене, уп’явшись губами в мої. Отак ми сиділи якийсь час. Раптом дівчина відірвалася від мене й підвелася. На мить я навіть подумав, що вона — з тих, хто далі поцілунків не йде, але помилився. Дівчина підійшла до дверей і замкнула кімнату на ключ. Потім повернулась і знову сіла поруч.

Я припаркував свій «бьюїк» біля адміністративної будівлі штату — на розі Центральної та Фельдман-авеню — і піднявся сходами, поринувши у світ бланків, безлюдних коридорів та зморшкуватих, невизначеного віку клерків, які з нетерпінням чекали на реєстрацію чергового мерця.

Відділ реєстрації народжень і смертей був на першому поверсі. Заповнивши бланк, я простягнув його у віконце червонопикому клеркові, котрий поставив на ньому штамп, узяв у мене гроші й махнув рукою в напрямку одного зі стелажів.

— Подивіться самі, містере Меллой, — сказав він. — Шоста папка праворуч.

Я подякував.

— Як ваші справи? — поцікавився він, перехилившись через стійку, готовий змарнувати і свій час, і мій. — Давненько вас не бачив!

— А й справді! — погодився з ним. — Справи йдуть добре. А у вас? Люди вмирають так само?