Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Він легенько торкнувся квітки товстими пальцями.

— Кого? — перепитав тугодум без усілякого інтересу.

— Дженет Кросбі, — повторив я. На сонці було дуже гаряче, а монотонне дзижчання бджіл й аромат навколишніх квітів і мене розслабили.

— А що з нею?

— Ви підписали свідоцтво про її смерть.

Він відірвався від далії та поглянув на мене.

— Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Віктор Меллой. Мене трохи непокоять обставини смерті міс Кросбі...

— А чому це вас непокоїть? — запитав лікар, і в очах його промайнула тривога. Бьюлі усвідомлював, що він старий, мислить повільно та ще й неуважний. І знав, що, продовжуючи практикувати в такому віці, рано чи пізно припуститься помилки. Я бачив, що він очікує тепер звинувачення в тому, що таки зробив цю помилку.

— Розумієте, — почав я м’яко, не бажаючи його залякати, — мене не було в місті три-чотири роки. Дженет Кросбі була моєю подругою дитинства. Я поняття не мав, що в неї хворе серце, і для мене стало справжнім шоком дізнатися, що вона померла. Тож хочу пересвідчитися, що в її смерті не було нічого підозрілого.

Якийсь м’яз сіпнувся на обличчі лікаря, а ніздрі затремтіли.

— Підозрілого? Що ви хочете цим сказати? Вона померла від злоякісного ендокардиту. Його симптоми ні з чим не сплутаєш. До того ж, доктор Зальцер це підтвердив. Тут нема нічого підозрілого. Не знаю, про що ви говорите.

— Радий це почути. А що таке злоякісний ендокардит?

Бьюлі трохи насупив брови, і я був майже певний, що за мить він скаже, що не знає. Але лікар опанував себе і, напружуючи старечу пам’ять, сказав повільно, наче цитуючи сторінку з медичного довідника:

— Це прогресуюча хвороба, викликана мікробами, котрі вражають клапани серця. Часточки уражених виразкою клапанів розносяться кров’ю по всьому тілу. Шансів вижити у неї не було. Навіть якби мене викликали раніше, я б нічого не зміг зробити.

— Саме це мене й турбує, лікарю, — сказав я, приязно посміхнувшись йому. — Чому вони викликали саме вас? Адже ви не були її лікарем, чи не так?

— Звісно, що ні, — сказав він майже обурено. — Але викликати мене було цілком прийнятно, бо я живу поруч. До того ж, було б неетично, якби доктор Зальцер підписав свідоцтво сам.

— А хто такий доктор Зальцер?

Лікар Бьюлі знову почав вагатись, і рука його вкотре потяглася до жоржини. Я бачив, як палко йому хочеться, щоб я залишив його в спокої, аби він міг і далі безжурно насолоджуватися квітами. І щоб його не турбував такий здоровань, як я, забираючи час без жодної за те винагороди.

— Він завідує одним з тих дивних санаторіїв, що поруч з маєтком Кросбі, — нарешті озвався Бьюлі. — Він — друг сім’ї, тож навіть з етичних міркувань доктор Зальцер не міг би підписати таке свідоцтво. До того ж, він не є практикуючим лікарем. Тож я був приємно здивований, коли мене попросили допомогти.

Оце вже я міг уявити. Цікаво, скільки вони йому заплатили?

— Послухайте-но, лікарю! — сказав я. — Хочу відразу все з’ясувати. Я спробував зустрітися з Морін Кросбі, але вона нездужає. Перед тим, як піти звідси, хотів би уявити всю картину. Чув, що Дженет померла раптово. Ви стверджуєте, що через проблеми зі серцем. То що ж сталося? Ви були присутні в момент її смерті?

— Ясна річ, що ні, — сказав він, і в його очах знову зблиснула тривога. — Я прийшов через півгодини після того, як вона померла. Це сталось уві сні. Але симптоми були непомильні. Доктор Зальцер розповів мені, що вона страждала від ендокардиту впродовж кількох місяців. Він її і лікував. У таких випадках нічого порадити, крім абсолютного спокою. Не розумію, навіщо ви ставите так багато питань?

Він з надією поглянув на свій будинок — чи не кличе його, часом, дружина. Але вона не кликала.

— Хочу з’ясувати це суто для себе, — запевнив я його, знову посміхнувшись. — Коли ви зайшли в будинок, доктор Зальцер був уже там, так?

Він кивнув, з кожною миттю непокоячись дедалі більше.

— А хто там ще був?

— Міс Кросбі-молодша.

— Морін?

— Гадаю, що її звати саме так.

— І Зальцер провів вас у кімнату Дженет? Ви пішли туди разом із Морін?

— Так. Вони обидва зайшли зі мною в спальню померлої. Молодша... молода жінка виглядала дуже засмученою. Вона плакала.

Лікар ще раз торкнувся жоржини.

— Можливо, слід було зробити розтин, — раптом сказав він. — Але, запевняю вас, у цьому не було потреби. Симптоми злоякісного ендокардиту не сплутаєш ні з чим. Тут варто подбати про почуття рідних.

— І все ж тепер — після того, як минуло чотирнадцять місяців — ви вважаєте, що слід було зробити розтин? — із притиском спитав я.