Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Ти знаєш номер його машини? — поцікавилася Пола, і карточки в її руках затріпотіли.

— Оце зараз встановлюю її власника, — пояснив я. — З’єднайте мене з лейтенантом Міффліном, — додав, коли безбарвний голос підтвердив, що це управління поліції. У слухавці почулось якесь булькання, а потім упевнений голос Міффліна сказав: «Алло!»

Тім Міффлін був непоганим копом, і час од часу ми з ним співпрацювали. Я завжди, коли міг, допомагав йому, і він мені платив тим самим. Міффлін покладався на мою інтуїцію на перегонах і ставив на ту конячину, яку я йому радив, тож йому часто таланило та вдавалося заробити зайву копійчину.

— Це Меллой. Як справи, Тіме?

— Тобі що до того? — гаркнув він. — Тебе ж насправді ніколи не цікавили мої справи і навряд чи колись цікавитимуть. Чого тобі цього разу?

— Мені треба з’ясувати, кому належить оливкового кольору «додж» із номером ОР-3345.

— Те, як ти використовуєш поліцейське управління заради власного збагачення, мене просто вражає, — в’їдливо сказав Тім. — Якби Брендон дізнався, що за послуги я тобі надаю, він дав би мені добрячого прочухана.

— Ну, я йому цього не скажу, а ти як знаєш, — зіронізував я і посміхнувся. — Іще одне стосовно фінансів: якщо хочеш трохи заробити, заклади сорочку, але постав на конячку «Кисличка». Завтра в забігові о четвертій тридцять вона виграє.

— Ти серйозно кажеш про сорочку?

— Авжеж. Можеш продати будинок; віддати в заставу дружину; зламати Брендонів сейф — та будь що! Бо ти отримаєш прибуток з розрахунку два до шести. Цю кобилку ніщо не зупинить — хіба б її підстрелили.

— Можливо, хтось так і зробить, — сказав Міффлін, який завжди був занадто обережний. — Але якщо вже ти радиш...

— Це — найбезпечніша ставка у твоєму житті. То як щодо номера авто?

— Так, звісно! Не клади слухавку! Через десять секунд я тобі все скажу.

Чекаючи, я зауважив, що Джек Керман діловито крутить диск іншого телефону.

— Що це ти робиш? — поцікавився я.

— Зв’язуюся зі своїм букмекером. «Кисличка» звучить справді непогано.

— Облиш. Я просто переповідаю йому те, що мені сказали інші. Це доволі безпечно для копа, але не досить надійно для друга.

Керман кинув слухавку, наче ужалений.

— А що, як він справді продасть будинок чи заставить дружину? Ти ж знаєш, який він помішаний на перегонах.

— Чи бачив ти колись його будинок і дружину? А от я бачив. Так я лише зроблю йому послугу.

Коли врешті на лінії почувся голос Міффліна, я спитав:

— То що ти з’ясував?

— Як ти казав: номер ОР-3345?

— Так.

— Авто зареєстроване на Джонатана Зальцера, бульвар Футхілл, санаторій. Ти це хотів знати?

Я намагався говорити спокійно.

— Можливо. А хто такий Зальцер і що ти про нього знаєш?

— Небагато. Він тримає санаторій для диваків. Якщо у вас болить живіт, то Зальцер заллє вас по самі вуха фруктовими соками, щоб вони там бродили. Він і справді так лікує!

— І в цьому нема жодних зловживань?

— Про що ти говориш! Йому вони й не потрібні — він і так гребе купу грошей!

— Ну що ж — дякую, Тіме!

— А ти впевнений у конячці?

— Звісно! — озвався я, підморгнувши Джекові. — Не забудь закласти сорочку!

— Поставлю аж п’ять баксів — але не більше.

Я повісив слухавку.

— П’ять баксів! Та він справжній азартний гравець!

— Машина належить Зальцеру, так? — запитав Керман.

Я кивнув.

— Можливо, ми таки недаремно старались! — і я поглянув на Полу. — Що у тебе є на Зальцера?

— Зараз погляну, — і вона поклала переді мною карточку. — Це може тебе зацікавити. Тут усе, що ми маємо на Дженет Кросбі.

Поки я ознайомлювався з деталями, Пола сходила в сусідню кімнату, де тримала картотеку.

— Танці, теніс і гольф, — сказав я, дивлячись на Кермана. — Зовсім несхоже на людину з хворим серцем. Близькі друзі: Джоан Парметта та Дуґлас Шеррілл. Кілька років тому вона була заручена зі Шерріллом, але з незрозумілих причин розірвала заручини. Хто такий Шеррілл?

— Ніколи про нього не чув. Хочеш, щоб я з’ясував?

— Було б непогано, якби ти зустрівся з тією дівицею Парметта та Шерріллом. Скажи їм, що дружив із Дженет у Сан-Франциско. Вигадай якусь легенду на випадок, якщо вони цікавитимуться твоїм минулим. Пола тебе тим підготує. Що мене цікавить, Джеку, то це їхня реакція на те, що в неї були проблеми зі серцем. Можливо, вона справді мала слабке серце; якщо ж ні, то тут нам є над чим попрацювати.

— Гаразд, — сказав Керман.

Увійшла Пола.

— Не густо, — повідомила. — Зальцер відкрив свій санаторій у 1940-му. Розкішний заклад. Перебування в ньому коштує двісті доларів на тиждень.