Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Я їхав «бьюїком» по авеню довгенько, поки не узрів справа потрібну мені хатинку Юдори Дрю. Це був біло-блакитний будиночок на п’ять кімнат із садочком, що складався з крихітної галявини, на якій можна було хіба що грати в галма [8] Галма — настільна логічна гра на квадратному полі розміром 8x8, 10x10,16x16 клітин. . По обидва боки від вхідних дверей у горщиках стояли зів’ялі гортензії.

Я піднявся на низький дерев’яний ґанок і постукав у двері крихітним мідним молоточком, котрий уже багато місяців не чистили.

Секунд за десять двері рвучко розчахнулися. Міцної статури молода жінка в сіро-зелених широких штанях та білій шовковій блузі, з волоссям, заколотим на потилиці, оглянула мене підозріливими, злегка почервонілими очима. Вона не належала до красунь, але було в ній щось таке чуттєве, що змушувало не одного чоловіка обертатись їй услід — і то не раз.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона швидко промовила рипучим голосом, що був ненабагато мелодійніший за звук, який видає бляшанка, котячись сходами:

— Не витрачайте свого часу даремно, якщо щось продаєте — я ніколи нічого не купую у дверях.

— Вам слід би було помістити це на воротах, — озвався весело я, — скільки б часу ви тоді зекономили! Це ви міс Дрю?

— А вам що до того?

— У мене до неї справа, — терпляче пояснив я, — причому важлива.

— Хто ви такий?

— Мене звати Вік Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.

Верхня губа її сіпнулася — більше нічим вона не виказала своїх почуттів.

— Ну й що?

— То це ви міс Дрю?

— Так. І що далі?

— Сподіваюся, ви зможете мені допомогти, — мовив я, опершись рукою об стінку. — Річ у тім, що мене не влаштовує висновок про причини смерті міс Кросбі.

Цього разу вираз утоми заволік очі міс Дрю.

— Але це ж допотопна історія, хіба ні? Міс Кросбі давним-давно мертва. Так чи інакше, мені нічого про це невідомо.

— Де ви були в момент її смерті?

Міс Дрю притулилася спиною до дверей.

— Кажу ж вам, я нічого про це не знаю; до того ж, не хочу витрачати свій час на те, що мене не стосується.

Я вивчав її похмуре, підозріливе обличчя.

— Міс Дрю, ви знаєте, що майже не робить шуму, але що можна почути навіть за милю? — запитав я, багатозначно дивлячись на неї.

— Ви несповна розуму?

— Дехто здатний розчути цей звук і за кілька миль. Здогадалися?

Вона нетерпляче підняла широкі плечі.

— Гаразд, то скільки ви мені дасте?

— Стодоларову купюру — згорнену вдвоє та хрустку.

Похмурий вираз умить полишив її обличчя. Очі широко розплющилися.

— Невже у мене такий вигляд, що я варта лише стодоларової купюри? — з презирством зронила вона.

— Та вона б не зашкодила самому Морганові [9] Джон Пірпонт Моргай І (1837—1913) — американський підприємець, банкір та фінансист. . Втім, я міг би зробити перший внесок у рахунок якоїсь вашої великої покупки.

Я бачив, як вона напружено думає. Принаймні тепер ми говорили зрозумілою обом мовою. Вона дивилася кудись поверх моєї голови — у світ доларових купюр та пов’язаних із ними таємниць. І раптом посміхнулася самовдоволеною посмішкою, адресованою не мені, а тому, що зненацька спало їй на думку.

— Що змушує вас думати, ніби з її смертю щось не так? — різко спитала вона, знову переводячи погляд на мене.

— А я й не стверджую, що з цим щось не так. Я лише сказав, що не зовсім задоволений висновком. І складу власну думку лише після того, як поговорю з людьми, котрі були з міс Кросбі в момент її смерті. Чи помічали ви, що вона мала проблеми зі серцем?

— Усе це було так давно, містере, — сказала міс Дрю і дурнувато посміхнулась. — У мене погана пам’ять. Можливо, якщо ви прийдете сюди о дев’ятій, то я зможу щось згадати, але сотня доларів — не гроші для такої особи, як я. Дівчина я серйозна, і в мене великі амбіції.

— Наскільки великі?

— Це тягне радше на п’ять сотень. Заради п’яти сотень баксів мені варто буде помізкувати — але аж ніяк не за меншу суму.

— Тож сьогодні о дев’ятій? — перепитав я.

— Десь так.

— Але я не хочу ризикувати грошима, не будучи впевненим, що інформація цього варта.

— Якщо я освіжу пам’ять як слід, — сказала вона, — то впевнена, що моя інформація вартуватиме тих грошей.

— То побачимось о дев’ятій.

— І не забудьте прихопити гроші, містере! Це має бути готівка.

— Добре. Сподіваюся, це стане початком нашої дружби!

Вона поглянула на мене довгим замисленим поглядом і зачинила двері перед моїм носом. Я повільно пішов стежкою до воріт, вийшов і всівся у «бьюїк».