Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Чому саме о дев’ятій? — розмірковував, заводячи двигун. Чому не зараз? Звісно ж, гроші відігравали тут певну роль, але ж вона не знала, чи є в мене тих п’ять сотень зі собою, чи ні — навіть не спитала про це. Була тямущою дівчиною, котра знала відповідь на все на світі, в якої два плюс два легко могло дорівнювати п’яти. Я натиснув на газ, і після першої ж сотні метрів стрілка спідометра відхилилася до сімдесяти. В кінці вулиці я пригальмував, щоби звернути на Біч-роуд, мало не довів до серцевого нападу немолодого джентльмена, вирівняв авто, яке занесло на повороті, й поїхав прямо, виглядаючи найближчу аптеку. Помітивши її, звернув на узбіччя і під’їхав до телефонної будки поруч.

Пола взяла слухавку майже відразу.

— «Універсальні послуги»! — сказала вона привітно. — Доброго вечора!

— Це телефонує твій добрий знайомий Вік Меллой — від аптеки в районі «Коралових шпилів». Бери свою машину і мчи сюди. Ми з тобою провернемо тут одне дільце, а потім займемося любов’ю. То як тобі таке?

Запанувала хвилинна тиша. Хотів би я бачити її обличчя в цей момент!

— Де саме ти перебуваєш? — перепитала вона, і голос її звучав буденно — наче я поцікавився, котра година.

— На Біч-роуд. Приїзди якнайшвидше, — сказав їй і повісив слухавку.

Залишивши «бьюїк» коло аптеки, пішов на ріг Біч-роуд. Звідти мені було добре видно будинок Юдори Дрю. Я обперся об вуличний ліхтар і втупився у ворота будинку.

До дев’ятої залишалося три години, і я пошкодував, що не попросив Полу прихопити пляшку віскі та кілька сендвічів — щоб веселіше було чекати.

Наступні двадцять хвилин простовбичив під ліхтарем, не зводячи очей з воріт. Ніхто не виходив і не заходив. Із сусідніх будинків виповзали якісь підозрілі типи і йшли або їхали геть. Три дівчини-блондинки з різкими голосами вийшли з хатини поруч із будинком Юдори Дрю й пішли мені назустріч, виляючи стегнами та пожираючи очима усіх чоловіків довкола. Проходячи мимо, пильно поглянули на мене, але я не зводив очей з хатини.

Пречудове місце, подумав я. Навряд чи воно сподобалося б отій, з кролячим обличчям, яка служила в місіс Бендікс.

Невдовзі маленьке двомісне авто Поли виринуло з Принцес-стрит і рушило до мене. Порівнявшись зі мною, зупинилось, і двері відчинилися.

У сріблясто-сірому костюмі Пола виглядала дуже елегантно і водночас неприступно. Вона була без капелюшка. Карі очі запитально глянули на мене.

— І куди тепер? — поцікавилася вона, коли я всівся поруч з нею.

— Їдь повільно, а за рогом пригальмуй. Будинок Юдори — отой потворний, синьо-білий, справа, — і поки вона кермувала, я коротко оповів їй усе, що сталося.

— Дійшов висновку, що вона хоче з кимось порадитися, — завершив свою розповідь я. — Можливо, й помиляюся, але мені здається, що варто припильнувати її впродовж цих кількох годин. А єдиний спосіб поспостерігати за будинком, не привертаючи уваги сусідів, — вдавати зі себе закохану парочку. Це те, що в цьому кварталі всі розуміють.

— Шкода, що ти обрав на цю роль мене, — холодно зауважила Пола.

— Не міг же я вибрати Кермана, — ядуче сказав я. — Дозволь тобі зауважити, що деякі дівчата радо б пристали на таку пропозицію.

— Якщо в деяких дівчат дивний смак — то я тут до чого? — відпарирувала вона, завертаючи за ріг вулиці. — Тут буде добре?

— Так. А тепер, прошу тебе, розслабся! Ти ж повинна отримувати від цього насолоду!

Я пригорнув її до себе. Вона прихилилася, втупившись у дорогу, що вела до халупи Дрю. З таким самим успіхом я міг пригортати до себе манекен.

— Невже ти не можеш проявити хоч крапельку ентузіазму? — я спробував вкусити її за вушко.

— Може, це тобі й сходить з іншими дівчатами, — холодно зауважила вона, відсуваючись од мене, — але зі мною таке не пройде. Відчини «бардачок» — знайдеш там віскі й сандвічі. Можливо, це тебе більше налаштує на робочий лад.

Я забрав руку з її талії і поліз у бардачок.

— Ти — сама завбачливість, — сказав я з повним ротом. — Це єдине, що може мені завадити цілувати тебе.

— Я знала, — їдко зауважила вона. — Тому й прихопила віскі та бутерброди.

Коли я доїдав другий сандвіч, вулицею промчав оливково-зелений «додж». Мені не треба було дивитись на нього двічі, бо я вже знав, що це той самий «додж» і той самий водій.

Я утиснувся в крісло, щоб стати непомітним для водія.

— Це той тип, який переслідував мене, — сказав я Полі. — Простеж за ним і зауваж, куди він їде.

— Зупинився біля Юдориної халупи і тепер виходить з машини, — повідомила вона.