Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Відвівши погляд, я оглянув кімнату. Все було більш-менш на своїх місцях. Так само брудно і запилюжено, як у інших кімнатах, ще й пахло старими парфумами.

Повільно відступив до дверей, і, не глянувши на ліжко, вийшов у коридор. Протер носовичком поруччя сходів, намагаючись нічого більше не торкатися. Вийшов у смердючу, тиху кухню, відчинив двері, котрі, підхоплені легким вітром, колихнулися, ступив на садову доріжку та попрямував до воріт — туди, де на мене чекала Пола.

Капітан поліції Брендон сидів за своїм столом і сердито дивився на мене. Років п’ятдесяти, коротенький та схильний до повноти, з гривою білого, мов сніг, волосся й абсолютно непроникними очима — ненабагато приязнішими, ніж затичка до пива. Ми становили чудовий квартет. Пола — спокійна і незворушна — присіла збоку. Тім Міффлін стояв, притулившись до стіни — нерухомий, бездумний та непорушний, як столітній дрімотний старець. Я сидів у кріслі навпроти хазяїна кабінету, капітана поліції Брендона.

Кабінет був великим, просторим і гарно умебльованим. М’який турецький килим, кілька зручних крісел та дві репродукції картин Ван Ґоґа доповнювали умеблювання. В кутку кімнати, між двома вікнами, що виходили на ділову частину міста, стояв великий стіл.

Я бував тут і раніше й усе ще зберігав у пам’яті всі неприємні розмови в цьому кабінеті. Брендон любив мене приблизно так само, як Хіросіма — атомну бомбу, тож я знову очікував якихось неприємностей.

Наша бесіда все ще не розпочалася — та й несхоже було, що колись розпочнеться. Брендон крутив у руках сигару — точна ознака того, що він дуже незадоволений.

— Ну що ж, — сказав капітан тонким, роздратованим голосом, — почнімо все спочатку. Ви отримали цього листа... — Брендон нагнувся та поглянув на лист Дженет Кросбі так, наче він був інфікований правцем. Припильнував, щоб не торкнутися його, — ...датованого 15-м травня 1948 року.

Уже добре: принаймні це свідчило, що він уміє читати.

Я промовчав.

— До листа були долучені п’ять стодоларових купюр, так?

— Саме так.

— Ви отримали листа 16 травня, поклали його в кишеню, не відкривши, й забули про нього. І лише віддаючи піджак швейцарові, виявили лист. Так?

— Саме так.

Він похмуро поглянув на свою сигару, потім понюхав її.

— Прекрасний спосіб ведення бізнесу.

— Таке часом трапляється, — озвався коротко я. — Пам’ятаю, при слуханні справи Тетці поліція загубила...

— Облишмо справу Тетці, — урвав мене Брендон таким гострим голосом, що ним легко можна було б нарізати шинку. — Ми говоримо зараз про ось цей лист. Отож, ви поїхали в маєток Кросбі, щоб зустрітися з міс Морін. Правильно?

— Так, — сказав я.

Усе це починало мене втомлювати.

— Ви з нею не зустрілися, бо вона недобре почувалась, однак ви все-таки запхали свого носа глибше, навідавши колишню покоївку міс Дженет Кросбі. Так?

— Нехай буде так.

— То це так чи ні?

— Так.

— І ця Дрю зажадала п’ятсот доларів за інформацію. Принаймні, ви так стверджуєте. Отож, ви почали спостерігати за будинком, і невдовзі туди приїхав оливково-зелений «додж», із якого вийшов якийсь здоровило. Той залишався в будинку хвилин десять, потім вийшов. Після чого ви зайшли в будинок і побачили хазяйку мертвою. Так?

Я кивнув.

Він зняв стрічку зі сигари і пошукав сірники. Увесь цей час його непроникні очі задумливо дивилися на мене.

— Ви також твердите, що оливково-зелений «додж» належить докторові Зальцеру, — сказав він, черкнувши сірником об підошву черевика.

— Міффлін це підтверджує. Я просив його перевірити номер.

І Брендон перевів погляд на Міффліна, але той зосереджено вивчав протилежну стіну.

— Через півгодини після того, як ви поцікавились у Міффліна машиною, в поліцію зателефонував доктор Зальцер і повідомив, що у нього викрали авто. Чи це відповідає дійсності?

— Так, сер, — байдуже озвався Міффлін.

Брендон знову поглянув на мене.

— Ви чуєте це?

— Звісно!

— Добре, — Брендон підніс запалений таким способом сірник до сигари і затягнувся димом. — Це я кажу для того, щоб у вас не склалася помилкова думка про доктора Зальцера. Може, вам невідомо, що доктор Зальцер — вельми респектабельний та впливовий громадянин нашого міста, і я не дозволю турбувати його ні вам, ані будь-кому іншому. Вам зрозуміло?

— Аякже, — підтвердив я.

Він випустив кільце диму мені в обличчя.

— Ви мені не подобаєтеся, Меллою, і не подобається ваша нікчемна контора. Можливо, вона чогось і варта, але я в цьому не впевнений. Постійно ви каламутите воду. Кілька місяців тому створили купу проблем тією справою Серфа, і якби тоді ви не були так по-диявольському обережні, то мали б купу неприємностей. От і тепер... Міс Кросбі мертва! — він знову подався вперед, щоб поглянути на листа. — Кросбі як були, так і є дуже багатою та впливовою родиною, і я не потерплю, щоб ви втягли їх у неприємності. Ви не маєте жодного юридичного права розпоряджатися тими п’ятьмастами доларами, котрі надіслала вам міс Кросбі. Вам слід повернути їх родичам, причому негайно. І залиште міс Морін Кросбі в спокої. Якщо хтось її і шантажує — стосовно чого маю сумніви — то якщо їй знадобиться допомога, вона прийде до мене. Це взагалі не ваша справа, і якщо я дізнаюся, що ви їй набридаєте, то уживу всіх заходів, щоб ви нікого більше не турбували достатньо тривалий час. Ви мене зрозуміли?