— Можемо! — і я побарабанив пальцями по стодоларових банкнотах. — Мушу або повернути гроші рідним, або спробувати їх відробити. Вважаю, що мені краще таки їх відробити.
— Чотирнадцять місяців — надто довгий термін, — сказав Керман із сумнівом у голосі. — І слід давно прохолов...
— Якщо він був, — зауважила Пола.
— З іншого боку, — сказав я, підводячись та відштовхуючи від себе стілець, — якщо й було щось підозріле у смерті Дженет, то за чотирнадцять місяців у декого виникло приємне відчуття безпеки, — а коли ви чуєтеся в безпеці, то втрачаєте пильність. Гадаю, мені слід навідати Морін Кросбі й з’ясувати, як їй сподобається те, що я збираюся зробити з грошима її сестри.
Керман аж застогнав.
— Щось мені підказує, що наш невеличкий період неробства добіг кінця, — сумно протягнув він. — Я так і думав, що все надто гарно, аби тривати довго. То мені починати працювати вже чи дочекатися, поки ти повернешся?
— Зачекай, поки повернуся, — сказав я, прямуючи до дверей. — Але якщо в тебе побачення з тією мишоловкою, скажи їй, нехай пошукає собі іншу мишку!
«Крествейз», маєток Кросбі, ховався за високими, увитими бугенвілією стінами, відразу за якими вивищувалась охайно підрізана жива загорожа з австралійських сосен, а позаду всього цього був ще й сітчастий пліт із гострими наконечниками. Важкі дубові ворота з оглядовими вічками справа надійно охороняли вхід.
Із півдюжини таких самих маєтків, з видом на пустельне озеро Крістал-лейк, було розкидано уздовж усього бульвару Футхілл. Кожен маєток відокремлений від сусіднього приблизно акром нічийної землі, вкритої чагарниками, заростями дикої шавлії та розпеченим піском.
Я сидів, ліниво розкинувшись у своєму довоєнному «бьюїку» з відкидним верхом і без особливого інтересу розглядав дерев’яні ворота. Крім вигадливого напису на стіні, що сповіщав назву будинку, маєток нічим не вирізнявся з-поміж інших володінь мільйонерів Оркід-Сіті. Усі вони ховалися за неприступними стінами.
Перед усіма були високі, масивні дубові ворота, що захищали від непроханих відвідувачів. Навколо усіх панувала жахітна тиша; від усіх віяло однаковим ароматом квітів та прохолодою добре политих газонів. Хоч я й не бачив, що саме є за воротами, але знав напевно, що там — величезний басейн, такий самий акваріум, така ж під’їзна алея з рододендронів і такий самий сад, що потопає в трояндах. Якщо у вас мільйон доларів — ви просто змушені жити так, як інші мільйонери: інакше ті подумають, що ви — нікчема. Ось як це завжди було, є і буде — якщо ви володієте мільйоном доларів.
Здається, ніхто не поспішав відчиняти мені ворота; отож, я виліз із машини і потягнув на себе шнур дзвінка. Дзеленькіт був приглушений та прозвучав якось боязко.
І далі нічого не відбувалося. Сонце немилосердно пекло. Температура повітря зросла на ще кілька градусів. Було надто гаряче навіть для того, щоби просто смикнути шнур дзвінка. Отож я мимоволі натиснув плечем на ворота, і, на мій подив, вони зі скрипом відчинились. Я поглянув на галявину, що простяглася переді мною і була достатньо просторою навіть для танкових маневрів. Цього місяця траву ще не підстригали — і навряд її чи косили минулого. Сумнівно також, що живоплоти з багаторічних рослин обабіч широкої дороги доглядали цієї весни — й заледве їм приділили увагу восени. Пожухлі нарциси і тюльпани поміж засохлих голівок півоній вражали неохайністю. Зів’ялі суцвіття турецької гвоздики змішалися з непідв’язаним та сплутаним дельфініумом. Облямівка з хаотично порослої травички ганебно виднілася по краях культивованого газону. По обидва боки від забетонованої дороги пробивалися бур’яни.
Недоглянута витка троянда самотньо колихалася на легкому вітерці, що віяв з пустища. Це був занедбаний, занехаяний сад, і, дивлячись на нього, я ніби чув, як старий Кросбі перекидається в могилі. У кінці під’їзної алеї виднівся будинок: двоповерховий, побудований з черепашнику, з червоним черепичним дахом, зеленими віконницями і навислим балконом. Вікна закриті жалюзі. Нікого не було видно на вимощеному зеленою плиткою патіо. Я вирішив пройтися, навіть не намагаючись відчинити важкі ворота, щоб заїхати всередину «бьюїком».
Ідучи бетонною доріжкою, на півдорозі побачив альтанку, сховану під виткою лозою. Біля неї в тіні сиділо навпочіпки троє китайців. Вони грали в кості. Гравці навіть не завдали собі клопоту глянути на мене, коли я зупинився, проходячи повз них — так само, як давно вже не завдавали собі клопоту доглядати сад. Це були брудні, тупі на вигляд чоловіки, які палили цигарки, скручені зі жовтого паперу — і їм було байдуже до всього на світі.
Читать дальше