Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Загалом це правильно, але було б непогано, щоби ти вряди-годи сам вимислив щось, аби відробити гроші.

Керман поглянув на мене з полегкістю.

— Ага: вряди-годи! А я вже, було, подумав, що ти хочеш сказати — «просто зараз».

Він відпив ковток віскі й заплющив очі.

— Отож, повернімося до білявки, про котру хочу тобі оповісти. Вона кмітлива штучка — найрозумніша з усіх, з ким мені доводилося мати справу. Коли я спробував «закадрити» її, вона сказала, що не бігає за чоловіками. І знаєш, що я їй відповів?

— То що ти їй відповів? — запитав я задля годиться, бо й так знав, що він неодмінно мені це розкаже, і якщо я не вислуховуватиму його побрехеньок, то хто ж тоді слухатиме мої?!

Керман фиркнув.

— «Леді, — сказав я, — можливо, ви й не бігаєте за чоловіками, але ж мишоловка і не має бігати за мишами, чи не так?» Дотепно, правда ж? І це її добило. Та не дивися так кисло. Можливо, ти вже це й чув — але вона ні, й це її обеззброїло.

І тоді — ще до того, як я встиг сховати свій хайбол, двері різко розчахнулися й на порозі постала Пола.

Пола була високою темноволосою красунею — з холодними карими очима та фігурою, що навіювала різні думки... навіювала мені — не їй. Дуже кмітлива, до того ж, вправна і невтомна працівниця. Саме вона й спонукала мене створити «Універсальні послуги» і позичила гроші на півроку, щоб розкрутитися. Завдяки її вмінню залагоджувати адміністративний бік справ наші «Універсальні послуги» і процвітали. Якщо мене можна було назвати мозком контори, то Пола була, безперечно, її хребтом. Без неї наша контора зачинилася б уже за тиждень.

— Невже ви не можете придумати нічого кращого, ніж сидіти й жлуктати віскі? — інквізиторським тоном спитала вона, зупинившись перед столом та звинувачувально дивлячись на мене.

— А що може бути краще? — запитав Керман з ноткою інтересу в голосі.

Вона кинула на нього нищівний погляд і знову втупилася блискучими очима в мене.

— Та ми з Джеком саме збиралися виходити, щоб зайнятися новою справою, — сказав я, поквапно відштовхуючи від себе стілець. — Ходімо ж, Джеку! Ходімо пошукаймо щось!

— І де ви збираєтеся шукати це «щось»? Чи, бува, не в барі Фіннеґана? — з презирством запитала Пола.

— Чудова ідея, міс Буркун! — озвався Керман. — Можливо, Фіннеґан для нас щось і знайде!

— Але перш ніж підете, було б непогано, щоб ти поглянув на це, — сказала Пола, помахуючи довгим конвертом мені під носом. — Швейцар щойно його приніс. Він знайшов оце в кишені старого піджака, який ти люб’язно йому подарував.

— Справді? — перепитав я, беручи конверт. — Дивно! Я не вдягав цей піджак принаймні з рік.

— Штемпель на конверті з головою видає тебе, — зловісно мовила Пола. — Листа надіслали чотирнадцять місяців тому. Гадаю, ти не міг просто покласти його в кишеню і забути? Ти ж не міг цього зробити, правда?

Адреса написана акуратним жіночим почерком. Лист запечатаний.

— Не пригадую, щоби бачив його раніше, — сказав я.

— Оскільки ти взагалі нічого не пам’ятаєш без мого нагадування, то це й не дивно, — їдко зауважила Пола.

— Колись, наша люба гарпіє, — м’яко проказав Керман, — хтось таки пройдеться по твоїх апетитних сідничках!

— Це її не зупинить, — зауважив я, розриваючи конверт. — Я вже пробував. Від цього вона ще лютіша.

Двома пальцями я витягнув з конверта аркуш паперу та п’ять стодоларових купюр.

— Боже правий! — вигукнув Керман, зриваючись на ноги. — І ти віддав це швейцарові?

— Мовчи хоч ти! — сказав я, читаючи листа.

«Крествейз,

бульвар Футхілл,

Оркід-Сіті.

15 травня 1948 року

Чи зручно вам буде зустрітися зі мною за вищезазначеною адресою завтра о третій годині пополудні? Мені вкрай потрібно отримати докази стосовно декого, хто шантажує мою сестру. Наскільки я розумію, ви саме таким і займаєтеся. Будь ласка, вважайте цей лист конфіденційним та терміновим. Долучаю п’ятсот доларів як завдаток.

Настала довга та болісна тиша. Навіть Джек Керман не мав що сказати. Ми прагнули позитивних відгуків, які б поліпшили наші справи — але отримати п’ятсот доларів від багатонадійного клієнта і пальцем не поворухнути у відповідь — не той шлях, щоб одержати позитивний відгук.

— Конфіденційним та терміновим... — пробурмотіла Пола. — І, протримавши листа чотирнадцять місяців, він передає його швейцарові! Ти би його ще всім своїм друзям дитинства показав...Чудово!

— Помовчи! — гаркнув я. — То чому ж ця Дженет не прибула сюди за поясненнями? Вона ж, напевно, здогадалася, що лист не дійшов до адресата. Але зачекай-но!.. Вона мертва! Одна з дівчат Кросбі померла. Чи то була часом не Дженет?