Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Цей тип дуже небезпечний, мадам, — сказав Мак-Ґроу голосом чемного хлопчика, якого щойно спіймали у коморі, коли той цупив солодке. — Він чинив опір при арешті.

— Не смійте мені брехати! — так, це був справді жіночий голос. — Я все бачила крізь вікно.

Такого я не міг пропустити, навіть якщо це мене доб’є. Дуже обережно підвів голову. Всі мої вени, артерії та нерви не те, щоб закричали — вони заволали: запульсували, розширились і впали в істерику, але мені все-таки вдалося сісти. Світло буравило мені мозок, і на мить я змушений був затулити очі руками. Позирав крізь щілинки між пальцями.

Мак-Ґроу і Гартселл перебували коло дверей та неспокійно — наче стояли на розпечених вуглинках — переминалися з ноги на ногу. На обличчі Мак-Ґроу блукала невинна — «це-не-має-нічого-спільного-зі-мною» — усмішка. Гартселл мав такий вигляд, наче побачив коло своїх ніг мишу.

Я обернувся, підтримуючи руками голову, і подивився на своє французьке вікно.

Там поміж напівстулених завісок стояла дівчина. Вона була у білій вечірній сукні без бретельок, що чудово оголяла її засмаглі плечі й гарненьку улоговинку між грудьми. Смолисто-чорне волосся зі стрижкою «під пажа» спускалося на плечі. Мені важко було сфокусувати погляд, але її привабливість поволі розкривалася мені, як знімок у «поляроїді». Розмиті контури обличчя дівчини поступово ставали чіткішими. Туманні впадини, якими спочатку видавались її очі, тепер наповнювалися кольором та оживали. Овальне обличчя з дрібними рисами було чарівним: маленький, бездоганної форми носик, червоні чуттєві губи і величезні очі — чорні й непроникні, мов вуглинки.

І навіть у такому стані, коли кров бухкала мені в голові, нестерпно боліла шия, тіло наче котком переїхали, а сам я був мов вичавлений лимон, я все-таки — майже фізично, як кулак Мак-Ґроу — відчув принадність дівчини. Вона була не просто гарною — вона була вабливою: це проявлялося в її очах, у поставі, у вигинах тіла, у повороті засмаглої шиї. Зваба у ній кричала так само голосно, наче це було написане величезними літерами на рекламному щиті.

— Як ви смієте бити цього чоловіка! — сказала вона голосом, який проніс через усю кімнату весь жар та силу вогнемета. — То це така вказівка Брендона?

— Послухайте-но, міс Кросбі, — благально мовив Мак-Ґроу. — Цей тип пхає носа у ваші справи. Капітан вирішив, що, можливо, нам слід його трохи вгамувати. Ну, справді — все саме так і було!

І тут вона вперше уважно поглянула на мене. Гадаю, що я був не дуже привабливим видовищем. Знав, що мене щедро прикрасили ґулями та синцями, а поріз на правій щоці, куди мені ще раніше поцілив італієць, знову почав кровити. Але якось я спромігся їй посміхнутися: це була спотворена гримасою болю та вимучена, але все-таки посмішка.

Вона поглянула на мене так, як дивляться на жабу, котра заплигнула у ранкову каву.

— Вставайте! — скомандувала вона. — Не так уже й сильно вас побили!

Але оскільки це не її лупцювали по голові, колошматили в шию та ребра і не їй поцілили в щелепу, навряд чи можна було очікувати, що вона відчуватиме те ж, що я.

Однак, можливо, саме тому, що вона була така чарівна, я й зробив зусилля та звівся на ноги. У нас, Меллоїв, своя гордість, і нам неприємно, коли жінки вважають нас надто м’якотілими. Щойно зіп’явшись на ноги, я змушений був одразу ж ухопитися за спинку стільця, бо заледве знову не розтягнувся на підлозі, але, вчепившись у стілець та якось упоравшись із різким болем, що пронизав мене з голови до ніг, я врешті почав отямлюватися: відкрилося друге дихання.

Мак-Ґроу і Гартселл дивилися на мене, як тигри на ласий шматок м’яса, котрий забирають з клітки просто з-під їхнього носа.

Міс Кросбі ще раз звернулася до них розлючено, зверхнім голосом:

— Мені таке не подобається, і я маю намір покінчити з цим. Якщо Брендон отак керує своїми підлеглими, то чим швидше він піде під три чорти, тим краще!

І поки Мак-Ґроу бурмотів вибачення, я таки якось згрупувався і зигзагами побрів до перекинутої пляшки з віскі. Корок був на місці, тож особливої шкоди пляшці не заподіяно. То були справді героїчні зусилля — нахилитися й підняти її, але мені це таки вдалося. Нарешті якось прилаштувавшись до шийки пляшчини, я спрагло ковтнув.

— Але перш ніж підете, ви скуштуєте власних ліків, — сказала дівчина, і поки я ставив пляшку, вона простягла піднятий кийок мені.

— Ударте їх! — сказала жорстоко. — Відплатіть їм як слід!

Я узяв кийок, бо інакше вона, цілком імовірно, просто вперіщила б ним по моїй потилиці, та поглянув на Гартселла з Мак-Ґроу, котрі, мов двійко свиней перед забоєм, терпляче чекали, поки їм переріжуть горлянки.