Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Не чіпайте мене! — задихаючись, сказав Стівенс, в’яло намагаючись вивільнитися. Злобно гаркнувши, «макаронник» поцілив йому в обличчя кулаком, схопив за комір і виволік з-за столу.

Мій приятель із заяложеними манжетами відступив од мене на крок; натомість той, котрий з «томпсоном», наблизився, наставивши дуло автомата мені в груди. Я знерухомів, підперши рукою чоло та відчуваючи під пальцями пульсацію крові у скронях.

Стівенс упав.

— Рухайся — і то хутко! — люто сказав той, з брудними манжетами. — Заберіть звідси цього дурнуватого старого!

Він нахилився і схопив Стівенса за ногу. Інший «даґо» вхопив за другу, і вони швидко пішли до виходу, волочачи Стівенса за собою, на ходу перекидаючи стільці та столики.

Копняком відчинивши вхідні двері, витягли старого на вулицю і запхали в машину. Два інших «макаронники» відступили убік, погрожуючи дулами автоматів нажаханому натовпові, який уже зібрався перед входом.

Усе це було зроблено зухвало, нахабно, холоднокровно і жорстко.

«Макаронники» з «томпсонами», задкуючи, відступили з кафе і впакувалися в авто. Один із них, відходячи, розвернувся і випустив автоматну чергу крізь скло кафе у мене. Я цього очікував, тож коли він розвертався, зіслизнув зі стільця і сховався під столиком, втиснувшись у підлогу. Кулі прошили стіну над моєю головою, і на мене посипались уламки цегли та штукатурка. Одна з куль зірвала підбор з мого черевика. Коли стрілянина припинилась, я виліз з-під столу — саме вчасно, щоб помітити, як останній з бандитів заплигнув на підніжку авто, і те різко звернуло за ріг, полишаючи місто.

Я скочив на ноги і кинувся до телефону.

Голос із радіоприймача звучав глухо. Він заповзав у всі кутки моєї кімнати — приглушений шепіт стишеного радіо. Останні півгодини я дослухався до цього голосу. Пазл, розкладений на столі переді мною, цікавив мене не більше, ніж здохла миша, яку я знайшов сьогодні зранку в мишоловці — а може, й менше. Притінена настільна лампа утворювала калюжку самотнього світла на килимі. Пляшка і склянка стояли на підлозі — на відстані моєї витягнутої руки. Я вже випив сьогодні — й то двічі чи тричі. Після такого вечора нема особливого значення, двічі ти пив чи тричі.

Я все ще не міг отямитися. Нікому не сподобалося б, якби у нього випустили автоматну чергу, і я не був винятком. Перед очима все ще стояла картина, як «макаронники» тягнуть за собою старигана з кафе. Відчував, що мав би щось зробити. Врешті-решт, це я його туди заманив.

— «Сьогодні о дев’ятій вечора, — повідомив диктор, вриваючись у мої думки — шестеро чоловіків, імовірно, італійців, озброєних автоматами та пістолетами, вдерлися в кафе „Блакитний птах“, що на розі вулиць Джефферсон та Фельдман. Поки двоє автоматників стояли на виході, ще двоє тероризували відвідувачів, а інші схопили Джона Стівенса, витягли його з кав’ярні й запхали в авто, що чекало біля входу. Стівенс, дворецький містера Ґреґорі Вейнрайта, сталевого магната та мільйонера, невдовзі по тому був знайдений мертвим на шосе Лос-Анджелес — Сан-Франциско. Припускають, що він помер од серцевого нападу, спричиненого брутальним поводженням викрадачів. Коли ті виявили, що Стівенс мертвий, то на ходу викинули його з машини».

Голос диктора був безбарвний і холодний — неначе він читав біржові зведення. Мені захотілось опинитися поруч з ним і бодай трохи оживити його автоматною чергою над головою.

— «Поліцію цікавить будь-яка інформація, котра дала б змогу заарештувати злочинців, — провадив далі диктор. — За словами свідків, банда складалася зі шести невисоких, кремезних, смаглявих чоловіків у блакитних костюмах та чорних капелюхах.

— Поліція також дуже хотіла б допитати невідомого чоловіка, який сидів за одним столиком із Джоном Стівенсом у момент, коли в кафе увірвалися викрадачі. Зателефонувавши в поліцію, давши опис злочинців і назвавши номер їхньої машини, незнайомець зник. Свідки кажуть, що це був високий, міцної будови темноволосий чоловік з нездоровим кольором обличчя та різкими рисами. На обличчі справа в нього рана від удару руків’ям зброї одного з нападників. Будь-кого, хто впізнає цього чоловіка, просимо негайно зателефонувати у поліцейський відділок капітанові Брендону, Ґрем-стрит, 3444...»

Нахилившись, я вимкнув приймач.

— «З нездоровим кольором обличчя та різкими рисами — але не гарний. Ніхто не сказав, що він гарний».

Я повільно розвернувся в кріслі.