Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Я вас залишу, хлопці, — сказав я, зісковзуючи зі стільця. — На днях завітаю в клуб — там і побачимося.

Олаф відповів, що завжди радий буде мене бачити й переказав вітання Полі, а Гьюсон додав, що мріє про неї щоночі. Я полишив їх, оплативши ще по порції віскі.

На виході знову запримітив знайомого «макаронника» з брудними манжетами. Він сидів поруч із вхідними дверима, втупившись у газету, але коли я штовхнув обертові двері, він недбало згорнув її, запхав у кишеню та підвівся.

Я швидко пройшов до свого «бьюїка». Всівся у машину, завів двигун і рушив темною вуличкою. Десь позаду заревів інший двигун, і в дзеркальці я помітив світло фар за собою.

Їдучи Принцесс-стрит, я пильнував те авто у дзеркальці. Мене переслідував «Лінкольн». Затемнене скло автівки не давало змоги розгледіти водія, але я й без того знав, хто це.

У кінці Принцесс-стрит я звернув на Фельдман-стрит. Рух тут був не такий інтенсивний, тож поїхав швидше, але «Лінкольн» від мене не відставав. Попереду я запримітив вогні кав’ярні, де домовився зустрітися з Джоном Стівенсом. Не доїжджаючи до кафе, я зненацька натиснув на гальма й різко зупинився. «Лінкольн» їхав за мною надто близько, тож водієві не залишалося нічого іншого, як промчати мимо, що він і зробив, загальмувавши десь далеко попереду.

Я вислизнув із «бьюїка» і пірнув у темні двері найближчої крамнички. «Лінкольн» зупинився ярдів за п’ятдесят від мене. Смаглявий вийшов з машини й оглянув вулицю, вже не маскуючись. Швидко збагнув, що мене у «бьюїку» нема і попрямував до мого авто, тримаючи руки в кишенях.

Я ступив у темряву і спостерігав, як він заглядає в порожню машину, роззирається вправо-вліво та йде собі геть. Здається, він не надто засмутився, проґавивши мене, і неквапно пішов вулицею, мов нероба «латинос».

Провівши його поглядом, я зайшов у підземний перехід і гулькнув у кафе.

Годинник на стіні показував за п’ять дев’яту. За столиками було не більше півдюжини відвідувачів: білява дівчина-підліток зі своїм хлопцем, двоє старших чоловіків, які грали у шахи, дві жінки з повними сумками, вочевидь, після закупів, та дівчина з худим прищуватим обличчям, котра пила молоко за дальнім столиком.

Я вибрав стіл подалі від дверей і сів, розгорнувши «Івнінґ Геральд». Запаливши сигарету, міркував про «макаронника». Чи це також людина Зальцера, чи в гру вступив хтось новенький? Смаглявий стежив за мною, причому робив це грубо. Одне з двох: або він був у цій справі новачок, або ж йому було начхати, помічу я його чи ні. Про всяк випадок я запам’ятав номер його машини. Ще одна невеличка робота для Міффліна, подумав я. І це мені про дещо нагадало. Я перегорнув газету, знайшов спортивну сторінку і переглянув результати перегонів. Креб Еппл прийшла таки першою! Ну що ж, тоді усе в порядку. Тепер, заробивши копійчину, Міффлін не відмовиться перевірити номер машини.

Коли годинник вибив дев’яту, скляні двостулкові двері відчинилися й увійшов високий немолодий чоловік. Я відразу здогадався, що це Стівенс. Виглядав, мов архієпископ у відпустці. Підійшов до мене так поважно, як це зазвичай роблять дворецькі, сповіщаючи, що вечерю подано. Вираз обличчя був похмурим, очі дивились обережно й насторожено.

Я підвівся.

— Містере Стівенс?

Він кивнув.

— Я — Меллой. Сідайте, будь ласка! Вип’єте кави?

Він поклав свого капелюха на вільний стілець і всівся.

Так, від кави він би не відмовився.

Щоб зекономити час, я підійшов до стійки, замовив дві кави і сам відніс до нашого столика. Дівчина-підліток глянула на Стівенса і по-дурному захихотіла, як це зазвичай роблять юнки. І сказала щось своєму супутникові — безвусому молодикові в смугастому піджаку й кашкеті якогось коледжу, зісунутому аж на потилицю. Він також глянув на Стівенса і вишкірився. Можливо, вони вирішили: як це смішно, що архієпископ зайшов у кафе самообслуговування; чи, може, їх звеселив його старомодний капелюх.

Я поставив каву на стіл.

— Дякую, що ви прийшли, містере Стівенс, — сказав я, пропонуючи йому сигарету. Поки він запалював, я уважно його вивчав. Він був справжнісінький дворецький: вірний хранитель сімейних традицій, який уміє тримати язик за зубами. Йому цілком можна довіряти, однак проблема в тому, чи вдасться мені його розговорити.

— Те, що я маю вам сказати — строго конфіденційно, — провадив я далі, сідаючи поруч. — Мене найняли, щоб розслідувати обставини смерті міс Дженет Кросбі. Є люди, котрих не влаштовує пояснення, що вона померла від серцевого нападу.