Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

На порозі стояв сержант Мак-Ґроу, а за ним — сержант Гартселл.

Від несподіванки я підстрибнув не вище, ніж на фут. Це була суто рефлекторна реакція, з якою я нічого не міг вдіяти.

— Хто вам розповів про мене? — спитав я, зводячись на ноги.

— І він ще хоче знати, хто нам розповів, — крізь зуби процідив Мак-Ґроу. — То що, повідаємо?

Гартселл зайшов у кабінет. На обличчі в нього був холодний вираз, що не передвіщав нічого доброго; глибоко посаджені очі — крижані.

— Так, так — скажи йому.

Мак-Ґроу зачинив за собою двері, не зводячи з мене очей.

— Одна пташка наспівала, — сказав він, підморгнувши. — У нас завжди знаходяться маленькі пташки, які вицвірінькують потрібне нам. І саме отака птаха наспівала нам, що то ти був із Стівенсом сьогодні ввечері.

Я аж спітнів. Можливо, тому, що сьогодні було надто гаряче. Можливо, мені не сподобався вигляд отих двох. А, можливо, я просто згадав слова Брендона, що колись на темній вуличці мене добряче віддубасять.

— Гаразд, — погодився. — То справді був я.

— Оце розумно, — сказав, просяявши, Мак-Ґроу. — Наш горе-слідопит вирішив сказати правду задля різноманіття.

Він тицьнув пальцем у мене.

— Чому ти не залишився на місці? Наші хлопці хотіли з тобою побалакати.

— Мені нічого їм сказати, — відповів йому. — Я надав черговому опис машини і тих типів. Тож залиште мене в спокої. До того ж, із мене вже досить пригод на сьогодні.

Мак-Ґроу всівся в одне з крісел, намацав у кишені сигару та витягнув її. Відкусив кінчик, виплюнув тютюн на стіну і запалив.

— Мені це подобається, — констатував він, потримавши дим у роті перед тим, як випустити. — З нього, чуєте, на сьогодні вже досить. Дуже мило. Але щодо цього ти помиляєшся, друже. Вечір для тебе тільки-но розпочався.

Я промовчав.

— Ходімо вже, — додав суворо Гартселл. — Через годину мені заступати на чергування.

Мак-Ґроу, нахмурившись, глипнув на нього.

— Розслабся, приятелю! Нічого не станеться, якщо ти трохи і спізнишся. Ми ж зараз на роботі, чи не так?

І перевів погляд на мене.

— То про що ви балакали зі Стівенсом?

— Я хотів знати, чи вірить він тому, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу. Він не вірив.

Мак-Ґроу хихикнув, потираючи великі білі руки. Здається, моя відповідь цілком задовольнила його.

— А знаєш, наш капітан не такий уже й дурний, — повідав він Гартселлові. — Зірок із неба не хапає, однак далеко не дурень. Саме так він і сказав: даю голову на відсіч, що той горе-нишпорка вів мову про Кросбі. Брендон одразу подумав про це, щойно ми отримали опис співрозмовника Стівенса. І був правий.

Гартселл кинув на мене погляд, який нічого доброго не передвіщав.

— Еге ж, — озвався він.

— Це все, що ти хотів знати, горе-слідопите? — поцікавився Мак-Ґроу. — Чи було ще щось?

— Більше нічого.

— А хіба капітан не казав тобі залишити сімейку Кросбі в спокої?

Ось воно — почалося.

— Так, він згадував про це.

— Невже ти гадаєш, що капітан щось каже, аби просто послухати свій голос?

Я перевів погляд з Мак-Ґроу на Гартселла, а потім знову на Мак-Ґроу.

— Не знаю. Спитайте це в нього.

— Не крути, наш горе-слідопите! Ми не дуже любимо крутіїв, правда ж, Джо?

Гартселл зробив якийсь нетерплячий рух.

— Заради Бога, покінчімо вже з цим, — сказав він.

— Покінчімо з чим? — перепитав я.

Мак-Ґроу нахилився і знову плюнув на стіну. Потім струсив попіл на килим.

— Капітан не в захваті від тебе, хлопче, — сказав він і вишкірився. — А коли капітан від чогось не в захваті, у нього псується настрій і він виміщає це на нас, своїх підлеглих. Тож ми й подумали — а чи не зробити нам його знову щасливим. І вирішили, що найкращий спосіб повернути усмішку на його обличчя — трохи попрацювати з тобою. Переконані, що непогано було б нам’яти тобі вуха — а ще краще їх відірвати. І ще нам спало на думку, що не зле було б також порозкидати дещо в твоєму кабінеті — поперекидати меблі, понівечити панелі — ось про що ми подумали; правда ж, Джо?

Гартселл облизав губи, і його крижані очі зблиснули злобою. Він витягнув з кишені короткий гумовий кийок та любовно покрутив його в руках.

— Саме так, — підтвердив.

— А як гадаєте, що станеться, якщо ви реалізуєте всі ці свої чудові ідеї? — поцікавився я. — Чи не спадало вам на думку, що я можу подати на вас у суд і звинуватити в замаху на життя, й тоді хтось на кшталт Манфреда Віллета дасть вам добрячого прочухана та позбавить поліцейських значків? Чи не промайнула ця думка у ваших милих голівках — чи ви просто це випустили?