Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Мак-Ґроу нахилився і загасив запалену сигару об поліровану поверхню мого стола. Підвівши погляд, посміхнувся.

— Ти не перший дурень, до якого ми завітали, допитливий хлопчино, — повідав він мені. — І не останній. Ми знаємо, як уникнути правників. Навіть такий успішний адвокат, як Віллет, нас не лякає; до того ж, ти не подаси на нас у суд. Ми прийшли сюди лише для того, щоб отримати свідчення стосовно Стівенса. З якоїсь причини — не знаємо достеменно, чому — можливо, тобі просто не сподобалися наші обличчя, можливо, ти був добряче підпилий, а може, просто погарячкував — ти відмовився давати свідчення. Справді, горе-слідопите, ти був такий упертий, що нам із Джо довелося стримувати тебе з усіх сил, але ти таки увійшов у раж і порозкидав усе в своїй кімнаті. Але це не наша провина. Зазвичай ми так не працюємо, і якщо б ти не мав чогось проти наших облич, не випив би чи то не розлютився — усього цього б і не сталося. Чи дослухаються в суді до твоїх слів, якщо матимуть свідчення двох таких поважних, сумлінних офіцерів поліції? І навіть мазунчик долі на кшталт Віллета небагато зможе з цього витиснути. Крім того, ми ж можемо забрати тебе у відділок і тримати в гарненькій затишній камері, де до тебе час од часу заглядатимуть наші хлопці та витиратимуть черевики об твоє обличчя. Це смішно, але наші хлопці чомусь це дуже полюбляють — заглянути до затриманих та витерти об них свої черевики. Не знаю, чому це відбувається: можливо, вони просто такі запальні. Отож, облишмо розмови про якісь там спроби замаху на життя, зірвані поліцейські значки та спритних адвокатів, бо ти й сам, вочевидь, не розумієш, що добре для тебе.

Раптом усередині в мене все похололо. Справді, що важило б моє слово проти їхніх слів? Чому б їм справді не заарештувати мене і не кинути в камеру? Поки Віллет почне діяти, може статися багато чого... Вочевидь, сьогодні таки не мій вечір.

— Що, все передбачили, еге ж? — якомога спокійніше сказав я.

— Так, приятелю, — вишкірився Мак-Ґроу. — Надто багато йолопів створюють нам проблеми, а в’язниця наша не така уже й велика. Тож час од часу ми дисциплінуємо таких, як ти, на місці, й тим самим економимо місту трохи грошенят.

Мені слід було б пильніше придивлятися до Гартселла, котрий стояв за кілька футів позаду мене. Хоча це навряд чи щось змінило би. Я був повністю в їхніх руках і знав це, й що ще гірше — вони також прекрасно це знали. Та все одно припустився помилки, не впильнувавши Гартселла. Почув раптовий свист і спробував ухилитись, але фатально — на частку секунди — запізнився з цим рухом. Гумовий кийок ударив мене в голову, і я упав навкарачки.

Мак-Ґроу саме того й чекав та влупив ногою: підбитий залізом квадратний носок черевика поцілив мені в шию. Я завалився на бік, гарячково хапаючи ротом повітря. Щось ударило мене в плече, і гострий біль пробуравив мозок. Важкий предмет опустився на потилицю, а щось гостре встромилось у ребра.

Я перекотився, звівся на коліна, підтримуючи голову руками, побачив, як на мене насувається Гартселл і спробував уникнути чергового удару. Кийок, здається, поцілив мені просто у мозок: враження було таке, наче мені роблять трепанацію черепа і мізки ось-ось вилізуть назовні. Я упав на килим, зціпивши зуби і стримуючи крик, готовий вирватися з горлянки.

Чиїсь руки схопили мене й силоміць поставили на ноги. Крізь червонясту завісу Мак-Ґроу видався мені величезним, широчезним та вкрай огидним. Я почав падати, і він мене не тримав. Падаючи, я напоровся на його кулак та від цього удару відлетів у куток кімнати, перекидаючи за собою стіл. Приземлився на спину під водоспад пазлів.

Лежав, не рухаючись. Світло зі стелі стрімко мчало на мене, потім трохи призупинилось і з новою силою помчало вниз. Воно проробило зі мною це кілька разів, й тоді нарешті я заплющив очі. Десь у підсвідомості майнула думка, що вони можуть отак продовжувати, аж поки не знесиляться, а щоб такі здоровила, як Мак-Ґроу і Гартселл втомилися, потрібно чимало часу. Коли ж вони таки втомляться, від мене мало що залишиться. Я почав уже подумувати, чому вони більше не б’ють мене і чому полишили лежати на підлозі. Бо поки я не ворушився, біль був більш-менш стерпним. Я навіть подумати боявся, що станеться, якщо порухаюся. Відчував, що така рівновага хистка. Найменший порух — і я корчитимуся на підлозі від болю.

І раптом серед туману та болю почув жіночий голос:

— То це ви так розважаєтеся?

Жінка!

Певно, той останній удар щось таки пошкодив мені в голові — чи це спричинив удар кийком по тім’ю.