Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— А що саме ви намагаєтеся купити?

Вона так уважно вивчала сигарету, наче ніколи в житті її не бачила, і врешті сказала, не дивлячись на мене:

— Я не хочу проблем. А ви їх мені створюєте. Тож готова заплатити за спокій.

— Скільки?

Тепер уже вона дивилася на мене.

— Знаєте, ви мене дуже розчарували. Ви такий самий, як усі ці недолугі шантажисти.

— А ви їх так добре знаєте?

— Так, я знаю про них все. І коли скажу вам, скільки, на мою думку, це коштує, ви розсмієтеся — так само, як вони — й піднімете ставки. Отож, назвіть вашу ціну, і дайте мені змогу розсміятися вам в обличчя.

Раптово я передумав гратися в такі ігри. Можливо, через те, що голова моя розколювалась, а може, тому, що дівчина видалася мені дуже привабливою, і я не хотів, щоб вона вважала мене негідником.

— Гаразд, проїхали, — мовив. — Я пожартував. Мене справді не можна купити, але, можливо, вдасться вмовити. То що змушує вас думати, ніби я створюватиму вам проблеми? Вмотивуйте ваші підозри. І якщо ви мене переконаєте, я заберу свою лопату та ритиму могилу комусь іншому.

Вона задумливо дивилася на мене секунд із десять — мовчки й із сумнівами.

— Вам не слід так жартувати, — сказала серйозно. — Це не додає вам симпатії. А я б не хотіла відчувати до вас антипатію, не маючи на те серйозних причин.

Я відкинувся у кріслі, заплющивши очі.

— Чудово. Ви це говорите, аби лише згаяти час чи справді так думаєте?

— Мені казали, що ви нахаба, але вмієте поводитися з жінками. То перше твердження правильне.

Розплющивши очі, я скоса глянув на неї.

— Правильне й друге — щодо жінок — але не квапте мене.

І тут різко задзвонив телефон, налякавши нас обох. Апарат стояв поруч зі мною, тож я простягнув руку до слухавки. Поки я це робив, вона непомітно полізла в сумочку, витягла звідти автоматичний пістолет 25-го калібру і приставила його мені до скроні. Маленьке дуло вперлося мені в шкіру.

— Сидіть спокійно! — сказала вона, і я похолов, побачивши вираз її очей. — Не беріть слухавку!

Отак ми й сиділи, а телефон усе дзвонив і дзвонив. Його різкий звук діяв мені на нерви, відбивався від мовчазних стін кімнати, проповзав крізь зачинені французькі вікна і губився десь далеко у морі.

— А в чому річ? — запитав я, повільно відхиляючись від апарата. Мені не дуже подобалося відчувати доторк зброї у себе на скроні.

— Замовкніть! — у її голосі вчувалося роздратування. — Сидіть спокійно!

Нарешті телефон замовк. Вона підвелася.

— Ходімо звідси, — і пістолет знову погрозливо уткнувся мені в скроню.

— І куди підемо? — поцікавивсь, ані порухавшись.

— Подалі від телефонів. Ходімо ж — якщо не хочете отримати кулю в ногу.

Але піти з нею мене змусив аж ніяк не страх отримати кулю в ногу — я зробив це з цікавості. Був дуже, дуже, дуже усім цим зацікавлений — адже раптом вона чогось злякалась. Я бачив страх ув її очах так само виразно, як улоговинку між грудьми.

Коли ми спускалися сходами й прямували до машини, припаркованої перед центральним входом, телефон задзвонив знову.

Це був елегантний чорний «роллс-ройс», потужний та гінкий. Але в машині ніщо не нагадувало про швидкість: вас не хитало, не колихало, двигун не ревів. Лише свист вітру повз обтічний дах та розпливчаста чорнота ночі, що блискавично пролітала обабіч, підказували мені, що стрілка спідометра застигла на позначці 90 миль. Умостившись поруч із Морін Кросбі на комфортабельному сидінні, я вдивлявся у сліпуче миготіння вогників попереду, що розбігалися від нас, наче потривожені світлячки.

Вона гнала машину бульваром Орхідей, прокладаючи собі дорогу крізь щільний рух транспорту, безупинно натискаючи на клаксон. Обганяла машини, прослизавши в щілини між ними та уникаючи зіткнень, будучи цілковито впевнена в тому, що її «роллс-ройс» зроблено з надміцної сталі. Вихором промчала авеню Монте-Верде і вилетіла на шосе до Сан-Дієґо. Але по-справжньому розігналася, коли ми виїхали на шестисмугову автомагістраль — обганяючи на трасі все, що рухалося, так стрімко, що, певно, не один водій лячно втиснувся у крісло.

Я поняття не мав, куди ми їдемо, але щойно починав цим цікавитись, як вона мене обривала:

— Мовчіть! Я мушу подумати!

Тож я просто підкорився шаленому ритмові гонитви у темряві, захоплюючись тим, як майстерно вона веде машину, і зручно почуваючись у комфортабельному кріслі, щиро сподівався, що ми ні в кого не вріжемося.

Дорога на Сан-Дієґо пролягає через піщані дюни й чагарники і раптово виходить до океану, а потім знову вклинюється у піщану пустелю. Та коли ми виїхали до води, дівчина, замість того, щоб завернути знову в пустелю, зменшила швидкість до шістдесяти миль на годину і звернула зі шосе на вузьку дорогу, котра пролягала уздовж побережжя. Згодом дорога почала підійматись, і морська гладінь залишилася десь унизу, під нами. Нарешті ми піднялися на пагорб і виїхали на плато. Міс Кросбі весь час сповільнювала рух, і тепер ми майже повзли зі швидкістю заледве тридцять. Після недавньої карколомної гонитви здавалося, що ми майже не рухаємося. Перед іще однією вузькою дорогою, облямованою високими чагарниками, вогні фар висвітлили напис: «Приватна територія. В’їзду нема». Дівчина скерувала машину туди, і зарості огорнули машину, мов тісна рукавичка. Ми долали вигини та круті повороти, але, наскільки я міг судити, просто крутилися на місці. За кілька хвилин вона загальмувала і зупинилася біля чотириметрових воріт, густо обплетених колючим дротом. Міс Кросбі тричі натиснула на клаксон: це були різкі короткі звуки, котрі луною відкотились у непорушному повітрі й знову повернулися до нас. Ворота розчахнулися неначе самі собою.