Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Я би спустилася вниз і спитала у консьєржа. Він у цьому дуже помічний.

І тоді вона усе зіпсувала, додавши:

— А ви впевнені, що не хочете сливок?

— Цілком. Ну що ж, дякую. Піду побалакаю з консьєржем, як ви й радили. Вибачте, що забрав у вас стільки часу.

— Рада була вам допомогти, — сказала вона, посміхнувшись.

Я позадкував і краєм ока помітив, як вона знову вкинула сливку в пащу, котру називала чомусь ротом.

Спустившись ліфтом у вестибюль, я пішов неосвітленими запиленими сходами у цокольне приміщення і вийшов навпроти напису: «Консьєрж».

Постукав. На порозі постав ветхий худий чоловічок з довгою жилавою шиєю, одягнений у вилинялі «данґері» [15] Робочі штани з бавовняної тканини. . Він був старий та втомлений, і від нього злегка тхнуло креозотом [16] Продукт перегонки деревини або кам’яного вугілля — масляниста рідина з різким запахом і антисептичними властивостями. та віскі. Він глянув на мене без жодного інтересу і видобув з горлянки один-єдиний звук:

— Ну?

У мене було відчуття, що від нього я дізнаюся небагато, якщо не виведу його з цієї флегми. Судячи з вигляду чоловічка, він нечасто виходив зі своєї летаргії, і його контакти з людськими істотами були вкрай обмежені. Він склав би чудову бізнес-пару з Ріпом ван Вінклем [17] Ріп ван Вінкль (англ. Rip Van Winkle ) — герой однойменної новели (1819) американського письменника Ірвінга Вашингтона. Ріп ван Вінкль — мешканець селища поблизу Нью-Йорка, який проспав 20 років у американських горах і спустився звідти, коли всі його знайомі померли. Цей образ став символом людини, котра геть відстала від часу та проґавила своє життя. . І це ще за умови, щоб усіма справами займався Ріп, а не навпаки — так, так, не дай Боже, навпаки!

Я перехилився і вхопив його за верхній ґудзик одягу.

— Послухай, приятелю! — сказав я твердо, імітуючи голос місцевого копа. — Прокинься — хочу від тебе певної інформації.

Говорячи це, я розхитував його туди-сюди.

— Що там із квартирою номер 246?

Він двічі ковтнув слину, його кадик двічі гойднувся і зник десь у шиї. Я вже думав, що той ніколи не з’явиться знову — але він таки врешті проступив.

— А що сталося? — перепитав він, блимаючи. — Що не так із помешканням номер 246?

— Це я тебе питаю. Вхідні двері настіж — а в квартирі нікого. А це ж для чого ти тут сидиш, друже?! Ти повинен би знати, чому двері залишають відчиненими.

— Мешканка нагорі, — сказав він уперто. — Вона завжди вдома о цій порі.

— Але зараз її там нема. Ходімо, приятелю, й огляньмо все удвох.

Він пішов за мною, як покірне теля. Уже в ліфті мляво сказав мені:

— Ота, з 246-го, — хороша дівчина. І навіщо вона знадобилася поліції?

— А хіба я сказав, що вона знадобилася поліції? — запитав його, зверхньо глянувши на старого. — Усе, що хочу знати — чому в неї відчинені двері та чому її нема в квартирі.

— Можливо, вона вийшла і забула їх зачинити, — сказав він, поміркувавши.

Я бачив, що йому сподобалося це припущення.

— Тепер ти нарешті починаєш метикувати, — зауважив я, коли ліфт зі скрипом зупинився. Був радий звідти вийти. Підйомник не справляв враження, що спроможний перевезти хоча б одного чоловіка — не те, що двох.

— То ти бачив, як вона виходила?

Він відповів, що не бачив.

— А ти б її помітив, якби вона виходила?

— Так, — він кліпнув, і його кадик знову кілька разів підстрибнув. — Моє службове приміщення виходить на центральний вхід.

— Ти впевнений, що впродовж останніх десяти хвилин вона не виходила?

Ні, він у цьому не впевнений, бо саме готував собі обід.

Ми пройшли довгим коридором у глухий кут і далі — в помешкання сестри Гарні. Заходили в кожну кімнату, але дівчини ніде не було.

— Її тут нема, — підсумував я. — Але як же, крім центрального входу, вона могла вийти з будівлі?

Тупо вирячившись на протилежну стіну, сторож відповів, що іншого виходу нема. Я тицьнув пальцем на квартиру навпроти.

— Хто та товстуля, що весь час жує чорнослив?

Цього разу кадик випнувся не на жарт.

— Чорнослив? — повторив він, відводячи погляд. Напевно, подумав, що я збожеволів.

— Саме так. То хто вона?

Він глипнув на помешкання номер 244, моргнув і злякано глянув на мене.

— Он там, містере?

— Так.

Він крутнув головою.

— Там ніхто не живе — це помешкання здають в оренду.

Раптом я похолов. І рвонув до дверей, натиснувши кнопку дзвінка. Чув, як той заливається, але до дверей ніхто не підходив.