Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Я опустився в крісло.

— І те, і те — але, радше, світський візит. Однак не проси мене змішати віскі з льодом та содовою. Я трохи не в собі — погано спав минулої ночі.

— То признайся, з ким ти її провів?

— Це не те, про що ти подумала, — і я вдячно взяв з її рук свій хайболл та підняв келих за здоров’я господині.

Вона підійшла ближче і плюхнулася на диван. Халатик знову розкрився, й очі мої мало не вилізли з орбіт, поки вона його не поправила.

— Знаєш, ніколи не думала, що ми колись побачимося знову, — сказала Гарні, охолоджуючи крижаним келихом собі щоки. — Вважала, що ти — один із тих, хто звик до швидких перемог.

— Це про мене? Та ти зовсім мене не знаєш! Я — з породи вірних, надійних та відданих людей.

— Гадаю, що це до певного часу — поки тобі не підвернеться щось новеньке, — зауважила вона з гіркотою. — Хороший напій?

— Чудовий!

Випроставши ноги, я позіхнув. Почувався геть знесиленим — таким собі млявим ховрашком, якому забракло сил навіть у нірку прошмигнути, щоби відпочити.

— Як довго ти ще доглядатимеш ту дівчину — Кросбі?

Запитав це байдужим тоном, однак вона здивовано звела на мене гострий погляд.

— Медсестри ніколи про таке не говорять, — строго сказала, відпивши ковток хайболла.

— Якщо в них є для цього достатні підстави, — вставив я. — Серйозно: невже ти не хотіла б змінити роботу? Я міг би тобі це влаштувати.

— Ще й як би хотіла! Мене страшенно знудила моя теперішня. Абсурдно називати це роботою, бо геть нічого не роблю!

— Не перебільшуй. Щось же ти робиш.

Вона заперечно хитнула головою і хотіла, було, щось додати, але передумала.

Я вичікував.

— А що ти можеш мені запропонувати? Хочеш, щоб я була твоєю доглядальницею?

— Це б мене страшенно потішило! Але, на жаль, ні: це для друга. У нього проблеми з легенями, тож він хоче, щоб його доглядала гарненька сестричка — для підняття духу. В нього купа грошей. Якщо хочеш, я міг би замовити за тебе словечко.

Вона, спохмурнівши, обдумала мої слова і заперечно крутнула головою.

— Не можу. Я би дуже цього хотіла, але є певні складнощі.

— Не думаю, що можуть бути якісь складнощі — адже ти працюєш в «Асоціації медсестер».

— Мене найняла не «Асоціація медсестер».

— Тоді це ще простіше, хіба ні? Оскільки працюєш сама на себе, то...

— Я підписала контракт із доктором Зальцером. Він завідує санаторієм — тим, що на бульварі Футхілл. Може, чув про нього?

Я кивнув.

— Він лікує Морін?

— Еге ж. Принаймні так вважається, але він ніколи до неї не приходить.

— То хто це робить — його асистент?

— До неї ніхто не приходить.

— Дивно, чи не так?

— А чи не забагато питань ти ставиш?

Я вишкірився.

— А я хлопець допитливий. Невже їй аж так добре, що навіть лікар не потрібний?

Вона пильно глянула на мене.

— Між нами кажучи, не знаю. Я її ніколи не бачила.

Я випростався в кріслі, проливши віскі.

— Ніколи не бачила?! Що маєш на увазі? Ти ж її доглядаєш, хіба ні?

— Я не повинна була таке тобі казати, але останнім часом це мене турбує, тож мушу з кимось поділитись. Обіцяй нікому не розповідати!

— Кому ж я розповім? То ти хочеш сказати, що ніколи не бачила Морін Кросбі?

— Саме так. Сестра Флеммінґ навіть не підпускає мене до хворої. Моє завдання — не допускати до неї відвідувачів; але тепер уже ніхто й так не приходить, тож мені зовсім нічого робити.

— І що ти робиш уночі?

— Нічого. Просто ночую в будинку. Мушу також відповідати на телефонні дзвінки, але ніхто ніколи й не телефонує.

— Але ж пробувала заглянути у спальню Морін, коли сестра Флеммінґ виходила, чи не так?

— Ні, бо спальня завжди замкнена. Вважаю, що Морін узагалі нема в будинку!

— То де ж вона? — спитав я, подавшись уперед і навіть не потурбувавшись приховати хвилювання.

— Якщо те, що каже Флеммінґ, правда, то вона мусить бути в санаторії.

— А що саме каже Флеммінґ?

— Я ж тобі вже розповідала: вона стверджує, що міс Кросбі лікують од наркоманії.

— Якщо вона в санаторії, то навіщо ж усі ці виверти? Навіщо наймати аж дві медсестри й облаштовувати так звану «кімнату хворої»?

— Якби ж то я знала, то сказала б тобі, — додала сестра Гарні, допиваючи віскі. — Смішно, але щоразу, коли ми зустрічаємося, то говоримо лише про Морін Кросбі!

— Але не весь час! — сказав я, встаючи та підходячи до дивана. Сів з нею поруч. — Чому ти не можеш піти від доктора Зальцера?

— У мене контракт з ним іще на два роки. Тому й не можу піти.