Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Отоді я взявся за нього всерйоз. Знав: щойно почну слабшати — мені кінець, а таке паралізуюче стискання горла, якщо я негайно не покладу цьому край, виснажить мене за кілька секунд. Тоді я й садонув йому кулаком межи ребра, але він не ослабляв хватки, і мені довелось устромити йому пальці в очі.

Він хрипло скрикнув, відпустив мою шию і хитнувся назад. Я подався за ним, обхопивши його поперек. Він схопився за очі, але мало чим міг собі зарадити. Я кинув його на коліна. Не було сенсу збивати об нього кулаки, тож я відступив, чекаючи, поки він отямиться. Дихання його радше нагадувало схлипи. Він хотів, було, звестися на ноги, але це йому не вдалося. Зі стогоном спробував допомогти собі підвестися руками, а я саме цього й чекав. Примірився і поцілив у нього кулаком. Удар припав йому на щелепу. Тип відлетів назад, гепнувся на пісок і почав плазувати, мов поранений ховрашок; спробував звестися на ноги, але похитнувся і знову випростався.

Я підійшов до нього. Він був у відключці, й, дивлячись на те, як кров струменить із кутиків його очей, я його пошкодував. Не мав наміру аж так відколошматити амбала, але йшлося про життя — його чи моє. Принаймні, я його не вбив.

Нахилившись, зняв із нього широкий шкіряний пояс та зв’язав руки. Своїм паском обв’язав йому щиколотки.

Він був надто важкий, щоб його нести, а мені вкрай були потрібні й телефон, і револьвер. Я подумав, що нічого з ним не станеться, допоки я повернуся, отож розвернувся і поспішив до свого бунгало. За кілька хвилин мені знову довелося розбудити Міффліна. Цього разу він заревів, мов скажений шершень, по якому поцілили мухобійкою.

— Годі вже, годі! — заспокоїв я його. — У мене тут є Дван.

— Дван? — гнів умить полишив Тіма. — У тебе?

— Так. Приїжджай! І прихопи автофургон із хлопцями. Хочу хоч трохи сьогодні поспати.

— Дван? Але Брендон сказав....

— До біса, що сказав Брендон! — гаркнув я. — Приїзди якнайшвидше і забирай його!

— Чекай! — з відчаєм сказав Міффлін. — Я вже їду!

Коли я саме жбурляв слухавку на апарат, звідкілясь із пісків пролунав приглушений постріл. Два кроки — і я був уже коло комода. Відчинивши шухляду, вихопив звідти свій поліцейський револьвер 38-го калібру. Ще не стихла луна від того пострілу, як я вже опинився на порозі бунгало. Не кинувся зопалу на яскраво освітлене подвір’я, а стояв, озираючись довкола, на неосвітленій веранді, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нажаханий до смерті.

Потім десь далеко — аж за пальмами — завелася машина і помчала геть зі скреготом гальм.

Я боязко спустився сходами веранди, тримаючи револьвер у витягнутій руці, й пішов садом у напрямку піщаних дюн. Звук машини, що від’їжджала, ставав усе менш чутним і нарешті завмер.

Підійшовши до Бенні Двана, я схилився над ним. Хтось поцілив йому з близької відстані у скроню. Куля роздробила частину черепа й обпекла розплющене вухо.

Здоровило виглядав тепер цілком невинним і самотнім. А також абсолютно мертвим.

Маленька блондинка, яка відповідала у нашій конторі на телефонні дзвінки, сором’язливо мені посміхнулася, коли я рвучко відчинив двері з матового скла, на яких золотими літерами було виведено: «Універсальні послуги» і, справа, маленькими буквами: «Виконавчий директор: Віктор Меллой».

— Доброго ранку, містере Меллою, — привіталася вона, демонструючи рівні білі зубки. Мала кирпатого носика і манери цуценяти. Відчувалося, що варто лише поплескати її, щоб вона помахала хвостиком. Миле дівча. Їй було заледве вісімнадцять, і вона мала тільки дві слабкості: я та Бінґ Кросбі [13] Бінґ Кросбі (англ. Harry Lillis «Bing» Crosby, (1903—1977) — американський співак і актор кіно, відомий бас-баритоном, один з найпопулярніших співаків 20 століття з понад півмільярдом проданих платівок. .

Дві інші дівчини, ще зовсім діти, також білявки і теж схожі на цуценят, посміхнулися так, як зазвичай посміхаються підлітки, й так само сказали:

— Доброго ранку, містере Меллою!

«Містер Меллой» оглянув свій гарем і з гідністю привітався.

— Міс Бенсінґер пішла в адміністрацію і трохи спізниться, — повідала мені дівчина-телефоністка.

— Дякую, Тріксі! Я буду в своєму кабінеті. Коли вона з’явиться, скажи їй, щоб зайшла — вона мені потрібна.

Тріксі кивнула і кинула на мене погляд, який міг би для мене щось означати, якби вона була хоч на кілька років старша і не працювала в мене. Дівчина різко крутнулася на стільці, щоби прийняти черговий дзвінок.