Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

Коли вимкнув двигун, то загасли й габаритні вогні, тож тепер у гаражі під навісом було темно, хоч в око стрель. Якщо той хтось у кущах мав намір до чогось вдатися, то найкращий момент для цього настане, коли я вийду з гаража на місячне світло і почну замикати ворота. З такої відстані й за такого освітлення в мене не можна не поцілити.

Щоб рука того, хто замислив лихе, таки схибила, я мусив щось придумати, причому діяти швидко. Чим довше залишатимуся в машині, тим підозрілішим це видаватиметься — якщо хтось справді був там, у кущах. І якщо я довго не показуватимуся, невідомий може просто почати гатити по задньому склу авто в надії, що якась випадкова куля мене таки знайде. І хоча був готовий до найгіршого, все ж сподівався, що помиляюся.

Я відчинив дверцята і вислизнув у темряву. Зі свого місця міг бачити берегову лінію, густі зарості чагарників та дерева, котрі при світлі місяця видавалися дивно гостроверхими. Було б сущим божевіллям вийти з темряви гаража на сліпуче світло місяця, і я не мав наміру цього робити. Ступивши крок назад, обмацав нерівну поверхню гаражної стіни. Незадовго до цього, після однієї особливо веселої вечірки в товаристві Джека Кермана, я заїхав у гараж надто швидко і мало не протаранив стіну. Знав, що кілька дошок там ледь тримаються, тож тепер надумав відірвати їх і прослизнути крізь отвір.

Намацавши хистку дошку, почав повільно відхиляти її. Водночас не зводив очей з підозрілих кущів. Але там усе було спокійно. Хто б там не ховався, він сидів, причаївшись. Дошка піддалась. Я натиснув на неї ще трохи та, відхиливши її і роззирнувшись направо-наліво, проліз крізь пролом.

За гаражем була смуга піску, а потім одразу ж починалися кущі. Я швидко й майже нечутно проминув пісок і дістався рятівного прикриття кущів, при цьому трохи захекавшись. Було надто гаряче для такого роду вправ, тож, важко дихаючи, присів на пісок, щоби подумати.

Найрозумнішим було б відповзти за бунгало, уникаючи освітлених ділянок, пробратися всередину і дістати зі шухляди поліцейський револьвер 38 калібру. Маючи його, я зміг би впоратися з будь-яким шукачем пригод. Постріл з вікна моєї спальні за кілька футів од засідки спроможний отямити будь-кого.

Єдиним недоліком було: якщо я довго не витикатимусь із гаража, той тип у кущах зрозуміє, що я вичислив його і рушить мені назустріч. З іншого боку, він може подумати, що я все ще у гаражі, бо боюся виходити, і терпляче чекатиме, поки врешті відважуся.

Я повільно звівся на ноги, і, пригнувши голову, почав обережно пробиратися до свого бунгало, ховаючись за кущі. Все було добре, поки мене прикривали зарості, але за десять ярдів вони зникали, і знову починалися після розриву футів у двадцять. І ця незахищена ділянка виглядала небезпечно голою, а сяйво місяця чудово її освітлювало. Я полишив рятівну темряву гаража. «Спостерігач» у кущах не міг не помітити мене на залитому світлом відрізкові шляху. Я продовжував іти, аж поки не наблизився до цієї ділянки; потім зупинився і зазирнув крізь кущ. Єдине, що мене втішало, це те, що відстань між нами збільшилася. Тепер вона становила вже не п’ятдесят ярдів, а добрих сто двадцять, і поцілити в рухому мішень — навіть таку велику, як я, — з подібної відстані потребувало неабиякого вміння. Тож я вирішив ризикнути.

Зняв капелюха і, тримаючи його за криси, підкинув у повітря та жбурнув у напрямку кущів в надії відволікти увагу. Ще до того, як капелюх упав, я прожогом метнувся вперед.

Але одна річ — мчати по твердій місцевості, а інша — бігти, коли ти по щиколотки у піску. Тіло рухалось, однак ноги залишалися на місці. Якби не той обманний маневр з капелюхом, я був би вже підстреленою качкою.

Розкинувши руки-ноги, якось таки примудрився пірнути у рятівні хащі. Тишу ночі розколов пістолетний постріл. Куля прошила верхівку мого капелюха і пролетіла далі, мов зловісний шершень. Постріл був дуже влучним. Я упав, підібгавши під себе ноги, перекинувся в повітрі й знову опинився під прикриттям. Пролунав іще один постріл, і куля просвистіла зовсім поруч, сипонувши піском мені в обличчя.

Тепер я був приблизно такий самий спокійний, як стара леді, в будинку котрої хазяйнують грабіжники. Стікаючи потом і матюкаючись, я стрімко кинувся в гущавину, розхитуючи кущі та зкидаючи навколо себе пісок, наче втікач-носоріг. Знову пальнув пістолет, і цього разу куля зачепила мені руку, обдерши шкіру й обпікши так, наче я торкнувся розпеченої кочерги. Я впав на землю і лежав, відхекуючись та тримаючись за ушкоджене місце, не спроможний нічого побачити за корчами, гілками та гострим дереном. Якби цей Білл Буффало [12] Buffalo Bill (1846—1917), справжнє ім’я Вільям Фредерік Коуді, американський шоумен; отримав своє прізвисько за те, що впродовж восьми місяців убив 4 280 бізонів, щоб нагодувати голодуючих робітників американської залізничної компанії «Юніон пасіфік». вбив собі в голову, що мене конче треба вбити, то я б опинився у вельми скрутному становищі. Тому мені слід було продовжувати рух. Моє бунгало було все ще далеко від мене, але принаймні тепер я мав прикриття, і якщо пересуватимуся безшумно, то таки зможу до нього дістатись. Я не хотів більше ризикувати. Хто б то не був, але він умів стріляти. З такої відстані мало не поклав мене, а це стрільба високого рівня. Я не панікував, однак був увесь у холодному поту, і серце моє калатало в грудях, мов молот. Накарачки я почав продиратися крізь пісок, рухаючись дуже швидко й майже нечутно. Так я подолав п’ятдесят футів, коли почув шелест трави і раптовий хрускіт сухого сучка. Я похолонув, прислухаючись та затамувавши подих, і мене почав бити нервовий дрож. Трава знову зашелестіла, й скрип потривоженого піску почувся дуже близько — небезпечно близько до мене. Я ліг плиском та лежав, притискаючись до піску, і волосся на моїй потилиці наїжачилося.