Джеймс Чейз - Покладіть її серед лілій

— Ось така історія, — завершив я і потягнувся, щоби струсити попіл у його попільничку. — Гадав, що ви, як розпорядник маєтку, маєте це знати. Брендон звелів мені повернути ті п’ятсот доларів, — я витягнув гроші з портмоне, поклав на стіл та без зволікань підсунув їх Віллетові.

— Строго кажучи, цим я виходжу з гри. З іншого боку, можливо, ви наполягатимете на розслідуванні; якщо ж вирішите, що його слід продовжити, я з радістю це робитиму. По правді, містере Віллет, ця справа мене зацікавила.

Він звів на мене очі й пильно пригледівся. Спливали секунди. У мене склалося враження, що він мене взагалі не бачить, бо напружено розмірковує.

— Це незвичайна оповідь, — зненацька озвався він. — Не думаю, що я би цьому повірив, якби не знав репутації вашої контори. Ви залагоджували кілька складних справ для моїх клієнтів, і вони схвально про вас відгукувалися. Судячи з того, що ви мені розповіли, вважаю, є всі підстави розпочати розслідування, і буду лише радий, якщо цим займетеся ви.

Він підвівся, відштовхнувши крісло від себе.

— Але, вочевидь, ви розумієте, що розслідування має бути негласним, і моя фірма жодним чином не повинна фігурувати у справі. Ми готові виплатити вам гонорар, але це має бути суто конфіденційно. Ми опинились у вельми делікатному становищі. В нас нема підстав втручатись у справи міс Кросбі, поки не впевнимось остаточно, що тут щось не так. Якщо ви надасте нам неспростовні докази того, що міс Кросбі якось пов’язана з усіма тими надзвичайними подіями, тоді ми, звісно ж, відкрито вступимо у гру — але не раніше.

— Для мене такий оборот справ створює певні незручності, — зауважив я йому. — Бо гадав, що ви зможете захистити мене від втручання Брендона.

Ув очах Віллета щось зблиснуло, коли він сказав:

— Я впевнений, що ви й самі, без моєї допомоги, зможете впоратись із Брендоном. Але якщо виникнуть будь-які складнощі, ви завжди можете посилатися на мене як на свого повіреного. Якщо на вас нападуть, я із задоволенням безкоштовно представлятиму ваші інтереси в суді.

— Це мене, звісно, радує! — озвався саркастично я. — Але мене можуть і вбити!

Він, вочевидь, вважав, що нічого непокоїтися через гаку дрібницю.

— Без сумніву, ви повідомите нам свій гонорар, враховуючи значні особисті ризики, — сказав він майже безтурботно. — Врешті-решт, така робота, як ваша, і передбачає певні ризики.

Я стенув плечима. Гонорар, сказав я сам собі, буде взятий зі стелі.

— Гаразд, — погодився я. — То можна починати?

Заклавши руки за спину, він міряв кроками кімнату, втупившись поглядом у килим.

— Так, так! Починайте!

— Але перед тим я хотів би поставити вам кілька питань, — сказав я, запалюючи сигарету. — Коли востаннє ви бачили Морін Кросбі?

— На похороні Дженет. Відтоді я її не бачив. Справи її у цілковитому порядку. Коли нам потрібний її підпис, ми надсилаємо папери поштою. Тож у мене досі не було нагоди з нею зустрітися.

— Отже, вам невідомо, що вона нездужає?

Він заперечно хитнув головою — поняття не має, що вона хвора.

— І вас влаштував висновок, що смерть Макдональда Кросбі — нещасний випадок? — поцікавився раптово я.

Він не чекав такого питання, тож різко звів голову.

— Що ви хочете цим сказати? Звісно ж, то був нещасний випадок!

— А чи не могло це бути самогубством?

— Кросбі не мав жодних причин закінчувати життя самогубством.

— Це з вашого погляду.

— Чоловік рідко коли зводить рахунки із життям за допомогою рушниці, коли в його розпорядженні є револьвер. З рушницею все надто складно.

— А якщо б він учинив самогубство, чи відобразилося б це якось на його справах?

— Звісно.

Ув очах Віллета зблиснув вираз спантеличення.

— Його життя було застраховане на півтора мільйона доларів. Але страховка унеможливлювала самогубство. У цьому випадку гроші не виплачували б.

— А хто отримав гроші за страховкою?

— Я не зовсім розумію, до чого ви хилите, — сказав він, повертаючись до столу та всідаючись у крісло. — Поясніть свої слова, будь ласка!

— Мені видається дивним, що Зальцер, котрий не є дипломованим лікарем, підписав свідоцтво про смерть Кросбі. На це мали дати згоду коронер і Брендон. Тож я просто намагаюся себе переконати, що нема нічого підозрілого у смерті Кросбі. Припустімо, що він таки покінчив життя самогубством. Ви стверджуєте, що від цього спадок зменшився б на півтора мільйона доларів. Але якщо б якийсь спритний і тямущий лікар-шарлатан, корумповані коронер та капітан поліції зібралися разом, цей випадок можна було б подати як нещасний, чи не так?