Джеймс Чейз - Стерв'ятник - птах терплячий

Тоні так і не поклала устриці до рота. Вона уважно поглянула на Ґеррі, який старанно не піднімав на неї очей.

— Вона? Тобто ти три тижні літатимеш джунглями із жінкою?

— Ну, так, — безтурботно відказав Ґеррі. — Тільки не починай. Я бачив її. Їй сорок п’ять років, і вона виглядає наче вагітна. Постійно всіх плескає по спині й колупається в зубах після їжі.

Тоні зиркнула на нього.

— Звучить жахливо.

— Правда ж? Але гроші пропонують хороші, крім того, могло би бути й гірше. Вона могла мати дерев’яну ногу й бороду.

Тоні кивнула та з’їла ще одну устрицю.

— Цілком імовірно.

Запала довга мовчанка, поки офіціант прибирав зі столу, і ще довша, коли він подавав яловичину.

Ґеррі зиркнув на обличчя Тоні й скривився. «Дідько! — подумав він. — Вона знає, що я брешу. І що мені тепер робити?»

Він м’яко мовив:

— Тоні, люба, ти про щось задумалася?

— А мала б? — вона й не глянула на нього, зосередившись на яловичині. — У них тут найсмачніша яловичина у світі.

— Ну, не у світі. Пригадую, у Гонконзі...

— До дідька Гонконг. Скажи мені, скільки тобі платять за те, щоб ти возив вагітну даму джунглями.

— Я не казав, що вона вагітна. Вона схожа на вагітну. Це не одне й те саме.

— Скільки?

— Три тисячі доларів, — збрехав Ґеррі.

— Що ж, дуже непогано. То тебе не буде три тижні?

— Так.

Тоні продовжувала їсти. Розгублений вираз її очей занепокоїв Ґеррі.

— Я чув, що Наталь — доволі цікавий, — сказав він. — Може видатися непогана мандрівка.

— Можливо, спробуємо насолоджуватися вечерею, Ґеррі? Я в «Реберній залі» вперше.

— А я гадав, що ми й так нею насолоджуємося. Ти намагаєшся розіграти мелодраму?

Вона кліпнула довгими віями, а тоді зосередилася на печеній картоплі.

— Давай ми будемо насолоджуватися хоча б чимось, якщо компанія одне одного нам не приносить втіхи.

Її слова таки зіпсували Ґеррі вечерю. Він нетерпляче відсунув тарілку й запалив цигарку. Тоні їла повільно, підкреслено смакуючи яловичину. Обоє мовчали, доки вона не доїла, а коли офіціант прибрав тарілки, Ґеррі запитав:

— Що за муха тебе вкусила, Тоні? Це ж мало бути святкування.

— Я люблю сорбети. Королева Вікторія подавала сорбети своїм перегодованим гостям, щоб вони продовжували обжиратися.

— Не знав, що ти така освічена, любонько. Я запитав, яка муха тебе вкусила.

Принесли лимонні сорбети. Охоплений люттю, Ґеррі тицьнув цигарку просто в лід.

— То он як ви насправді почуваєтеся, містере Щедрість? — запитала Тоні, поклавши сорбет до симпатичного ротика.

— Слухай, Тоні, не знаю, що на тебе найшло, та це вже починає діставати.

— Невже? — вона поклала ложку. — Ґеррі, любий, а я все запитую себе: як оце я дожилася до того, що коханець мені бреше. Це починає набридати.

Вони поглянули у вічі одне одному.

— Жінки, які вміють помічати мою брехню, також обридають мені, — повільно відказав Ґеррі.

— Ну от і все, — Тоні безсило розвела руками. — Дідько, я все одно люблю тебе. Забираймося звідси додому, займемося коханням.

Не повівши й бровою, Ґеррі розрахувався одним із п’ятдесятидоларових подорожніх чеків, які видав Шалік.

У таксі Тоні, відсівши від нього, поклала ноги на відкидне сидіння.

— Фотограф... Вона неймовірна, так? — запитала Тоні. — Ґеррі, любий, не бреши мені. Скажи як є.

Він поглянув на вогні вулиць і на дощ, що тарабанив об тротуар, а тоді зітхнув.

— Гаразд... Так, вона неймовірна.

Крихітне гарненьке личко Тоні спотворив біль.

— Ти повернешся, Ґеррі?

— Тоні, дивись...

— Я запитую, чи повернешся ти до мене.

Він завагався, думаючи про жінку з каштановими кучерями, що ніяк не виходила йому з голови.

— Не знаю.

— Що ж, дякую за щирість.

Вона підсунулася ближче й ковзнула в його обійми.

Феннел сказав таксисту відвезти його в кінець Горнсі-роуд, до пошарпаної квартири Джейсі. Коли таксі проїжджало біля дому Джейсі, Феннел почав уважно вдивлятися у захляпане дощем вікно в пошуках небезпечних сигналів, але нічого такого не зауважив. Наприкінці довгої дороги він розрахувався з таксистом і, скрадаючись у тіні й уважно роззираючись навсібіч, пішки рушив назад.

Дійшовши до входу в будинок, ступив усередину й поглянув на осяяні жовтою лампою круті сходи, що вели на вищі поверхи.

Інтуїція підказала, що він, можливо, прямує у пастку. Повагавшись мить, чоловік зайшов до смердючого вестибюля і шмигнув у телефонну кабінку під сходами. Набрав номер Джейсі. Кілька хвилин він чув лише рівномірні гудки, а тоді поклав слухавку. Малоймовірно, що Джейсі кудись пішов у такий холодний дощ і такої пори... Вже перевалило за десяту, а Джейсі рано прокидався і рано засинав. Феннел завагався. У квартирі залишилось обладнання, потрібне йому для експедиції до Наталю. Необхідно було його забрати. Феннел надійно заховав інструменти між балками на горищі Джейсі. Тож якщо хтось захоче їх знайти, йому доведеться неабияк нашукатися. Лью не розповів Джейсі, де саме заховав своє добро, отже, навіть якщо хтось натиснув на старого знайомця, навряд чи це щось дало.