Джеймс Чейз - Стерв'ятник - птах терплячий

За десять хвилин після закінчення зустрічі з Ґеєю, Ґеррі, Джонсом і Феннелом Шалік зайшов до кабінету Наталі, тримаючи в руці валізку для вихідних, а на згині ліктя — пальто. Жінка відірвалася від роботи й підвела погляд.

Наталі Норман здавалася Шаліку буденною частиною його середовища — зручною і надзвичайно ефективною. Ця самовіддана, безбарвна жінка працює з ним уже три роки. Він обрав її на посаду особистої асистентки з короткого списку найкваліфікованіших жінок, яких йому запропонувало агентство.

Наталі Норман було тридцять вісім років. Вона вільно розмовляла французькою та німецькою, а також мала вчений ступінь з економіки. Жінка, яка не відволікалась на особливі інтереси поза Шаліковим офісом, стала для коротуна необхідною і дуже плідною машиною.

Шалік любив красивих та чуттєвих жінок. Для нього Наталі Норман, з її блідим обличчям і простуватим виглядом, була наче роботом. Розмовляючи із секретаркою, Шалік рідко дивився на неї.

— Міс Норман, на вихідних мене не буде, — сказав він, зупинившись біля її столу. — Прошу вас завтра зранку прийти на годинку, щоб перевірити пошту. А потім відпочивайте. О дев’ятій ранку в понеділок у мене зустріч.

Коротун пішов. Ані погляду, ні чемної усмішки, ні навіть побажання «гарних вихідних».

Наступного ранку вона прийшла у звичний час, навела лад із поштою і вже почала прибирати зі столу, коли зайшов Джордж Шерборн.

Вона ненавиділа Шерборна так само, як і він її. На її думку, він був хтивим товстим старим підлабузником. У її перший тут робочий день Шерборн, розрум’янившись, схопив ручиськами Наталі за сідниці, коли вона запечатувала великий конверт із юридичними документами. Його мацання обурило жінку. Вона розвернулася, ляснула товстим конвертом старого по фізіономії, розбивши йому носа до крові.

Відтоді вони ненавиділи одне одного, проте працювали разом, старанно прислуговуючи Шаліку.

— Ти вже закінчила? — пихато запитав Шерборн. — Якщо так, то забирайся. Я тут залишаюсь.

— Піду за кілька хвилин, — відказала вона, навіть не глянувши на нього.

Шерборн кивнув, зневажливо зиркнув на неї і рушив до Шалікового кабінету.

Наталі довго прислухалася. А коли почула, як Шерборн набирає номер, витягла із шухляди великий пластиковий пакет. З іншої шухлядки дістала крихітний магнітофончик і три бобіни магнітофонної стрічки. Жінка квапливо поклала це все у пластиковий пакет і закрила його. Вона чула, як Шерборн базікає по телефону, тому навшпиньки підійшла до дверей, аби попідслуховувати.

— Я роздобув собі місцинку, крихітко, — мугикав Шерборн. — Так... цілі вихідні. Заскочиш до мене? Ми могли б непогано розважитися.

Наталі відразливо скривилась і відійшла назад. Тоді одягнула пальто, пов’язала навколо голови чорний шарф і, забравши пакет, підійшла до ліфта, де хутко натиснула на кнопку виклику.

Доки вона чекала, у дверях постав Шерборн.

— Ідеш?

Вона похмуро зиркнула на нього й помітила, що старигань зацікавлено витріщається на пакет.

— Забираєш із собою усі секрети?

— Так.

Двері ліфта прочинились — і Наталі зайшла всередину. Коли двері зачинялися, вона побачила глузливу усмішку Шерборна.

Наталі взяла таксі, щоб доїхати до своєї двокімнатної квартири на Черч-стрит у Кенсінґтоні. Минулої ночі вона спала дуже мало, постійно сіпалася й крутилася, намагаючись вирішити: зраджувати Шаліка чи ні. Навіть тепер, коли Наталі відчинила парадні двері й зайшла до маленької, але затишної вітальні, яку вона старанно умебльовувала, жінка не прийняла рішення.

Вона поставила на підлогу пакет, зняла шарф і пальто, а тоді майже впала у крісло. Посиділа так кілька хвилин, знаючи, що таки зважиться на зраду, — і люто себе ненавиділа за це. Вона поглянула на годинник. Зараз 11:10. Залишався шанс, що цього суботнього ранку Бернетта не буде в банку. Якщо його не буде, вона сприйме це як знак не робити того, що надумала. На мить Наталі завагалась, а тоді підійшла до телефону й набрала номер.

Жінка вмостилася на бильці крісла й із хвилю слухала довгі гудки.

Нарешті байдужий голос промовив:

— Вас вітає Національний банку Наталю.

— Чи могла б я поговорити з містером Чарльзом Бернеттом?

— А хто телефонує?

— Міс Норман... Містер Бернетт знає мене.

— Хвилинку.

Після недовгої затримки почувся розкішний, соковитий баритон.

— Міс Норман? Радий вас чути... Як ваші справи?

Вона затремтіла, вагаючись, а тоді змусила себе сказати: