Джеймс Чейз - Це не моя справа

— Певно, бувають моменти, коли місіс Коррідан пишається вами, — уїдливо промовив я. — І це, гадаю, один із таких моментів.

— Я холостяк, — сказав він. — Шкода, що я вас розчарував. Мені вже справді час іти. — Біля дверей він затримався. — Боюся, що не може бути й мови про те, щоб узяти вас із собою до Анни Смітт. Справа набула офіційного характеру. Ми не можемо дозволити американському репортерові втручатися в наші справи.

Я кивнув.

— Гаразд. Якщо ви це так розцінюєте — забудьмо і не думаймо про це більше.

— А я й не думатиму, — сказав він із кислою посмішкою та спокійнісінько вийшов із номера.

Упродовж кількох хвилин я був такий розлючений, що втратив здатність тверезо мислити, а потім трохи заспокоївся і навіть посміхнувся. Якщо Коррідан думає, що зможе відлучити мене від цієї справи, то він помиляється.

Я поквапно склав свої речі, схопив телефонну слухавку і поцікавився в довідковому бюро, як мені взяти напрокат машину. Мені відповіли, що за двадцять хвилин авто чекатиме на мене — після того, як я повідомив їм, що зможу заправити його, скориставшись карткою «Преса». Я викурив дві сигарети, ще трохи подумав і спустився у вестибюль.

Мені підшукали «б’юїк». Я побоявся запитати, у скільки це мені обійдеться, відкликав убік портьє і розпитав дорогу до Лейкема. Портьє пояснив, що це лише за кілька миль від Горшема і порадив виїхати з Лондона через міст Путні у напрямку Кінґстона. Далі буде зовсім просто, позаяк у Горшемі вдосталь дорожніх знаків.

Попри свій поважний вік, «б’юїк» ішов добре, і я доїхав до Фулем-роуд за чверть години, навіть не перепитуючи дорогу. О цій ранковій порі весь транспорт рухався в напрямку Лондона, тож переді мною була практично порожня дорога. Проїжджаючи повз стадіон поблизу Стемфорд-бридж, — один із орієнтирів, зазначених портьє, — я помітив у водійському дзеркальці позаду себе розбитий «стандард», котрий — я чітко це пам’ятав — я бачив у себе на хвості на Найтсбридж. Я й забув про нього, аж поки знову не побачив автівку позаду себе на мосту Путні. Іще не отямившись від учорашнього нападу, почав розмірковувати, чому за мною стежать.

Намагався розгледіти водія, але авто мало блакитне антивідблискове лобове скло, і я бачив лише обрис голови. Я поїхав по Хай-стріт і зупинився на червоне світло світлофора. «Стандард» зупинився за мною.

Я вирішив, що мені конче треба знати, чи справді той чоловік у старенькому «стандарді» переслідує мене. Якщо це дійсно так, то я мав намір добряче його струсонути. Подумав було, чи то часом не Коррідан послав одного зі своїх людей, аби той не спускав з мене очей, але вирішив, що навряд чи.

Я радів, що в мене «б’юїк», який, очевидно, має потужніший двигун, ніж та руїна «стандард» — якихось жалюгідних чотирнадцять кінських сил супроти моїх тридцяти однієї. Щойно світло змінилося на жовте, я натиснув на газ і рвонув уперед. На межовій швидкості злетів на пагорб, що розташовувався при виїзді з Путні, і помчав далі — спідометр показував небезпечні 80 миль.

Я бачив, що люди витріщаються на мене, та позаяк жодного полісмена поки що не стрілося, мені було байдуже. Я використав «б’юїк» на всю його потужність, аж поки не видерся на вершину пагорба. Тоді нарешті трохи зменшив швидкість, задоволено глянувши у дзеркало заднього виду... й отримав справжній шок! «Стандард» був усього лише за двадцять футів позаду!

Та я все ще не до кінця був упевнений, що мене переслідують. Цілком могло статися так, що хлопець просто вирішив показати, що я не єдиний, хто любить швидку їзду. Я відчув неабияку повагу до старенького «стандарда», роздовбаний кузов якого ховав у собі першокласний двигун, переобладнаний для перегонів. Я продовжив свій шлях, «стандард» також. Коли я виїхав на об’їзну дорогу, він був усе ще за якусь сотню футів од мене, тож я вирішив трохи схитрувати. Махнув рукою з вікна, з’їхав на узбіччя і пильно оглянув «стандард», котрий стрілою промчав повз мене. В цю мить мені вдалося розгледіти водія. Він був молодий і чорнявий. Схожий на засмальцьовану кухонну губку капелюх насунутий низько на очі, але я вже побачив достатньо, щоб упізнати його. Це був той коротун, який напередодні намагався розчерепити мені голову. Тепер уже точно знаючи, що він таки переслідує мене, я провів поглядом «стандард» і поліз по сигарету. Певно, той тип зараз дуже нервує, гадаючи, що робити далі. Тепер він не міг би вже зупинитися... чи міг? Я вишкірився. Бо за кілька сотень ярдів попереду він таки став.