Джеймс Чейз - Це не моя справа

— Триматиму свою кореспонденцію подалі від вас, — пообіцяв я. — То що там усередині?

Він зазирнув у конверт і присвиснув. Великим і вказівним пальцями витяг паку друкованих паперів.

— Цінні облігації на пред’явника, — сказав він.

Я подався вперед.

— Здається, їх там багато, — здивовано промовив я.

Він перебрав папери.

— Не менш ніж на п’ять тисяч фунтів, — прокоментував Коррідан.

— Цікаво, звідкіля вони у неї?

Він зазирнув усередину конверта.

— Жодної записки. Г-м-м, це досить дивно, мушу визнати.

Я засміявся.

— Нарешті мені вдалося вас здивувати. Та й уся ця справа дивна. Гаразд, то що ви думаєте з усім цим робити?

— Гадаю, вирушу в Лейкем і зустрінуся з тією міс Скотт. Мені хотілося б з’ясувати походження цінних паперів. Якщо вона не зможе нам цього пояснити, я змушений буду їх перевірити — це може бути досить тривала процедура, однак мені потрібно це знати.

— Чи не міг би я поїхати з вами у Лейкем? Грав би роль Ватсона при вас, Голмсові. Крім того, хотів би познайомитися з її сестрою. Можливо, вона ще не знає, що Нетта померла. Гадаю, я мушу повідомити їй цю сумну новину сам.

— Звісно ж, поїхали, — сказав він, схоплюючись на ноги. — Скажімо, завтра вранці? Ми можемо вирушити туди машиною.

— Чудово. Але це не все, я хочу, щоб ви ще дещо зробили. Де я можу побачити Нетту? Хочу поглянути на неї до того, як її поховають.

— Що за нездорові у вас бажання!? Що це вам дасть?

— Ось такий я дивак, — сказав я, гасячи свою сигарету. — Може б, і ви зі мною поїхали? Було би добре, щоб ви були поруч, коли знімуть кришку... гадаю, до цього дійде. Я відчуваю, що ми вийдемо на щось значне, і ви ще подякуєте мені за все.

— Зроду не бачив такого настирного хлопця, — пробурмотів Коррідан і нахилився над телефонним апаратом, набираючи номер Скотленд-Ярду.

Я стояв поруч, поки він замовляв службову машину, котра мала забрати нас від готелю «Савой».

— Ходімо, — припросив Коррідан. — Якби не смачнюча вечеря, я би послав вас під три чорти, однак, гадаю, мушу віддячити за гостину. Хтозна, може, ви ще колись мене запросите.

— Можливо, й так, — сказав я, прямуючи за ним коридором до ліфта.

За чверть години ми вже були під моргом, і черговий, вражений появою Коррідана, особисто вибіг до нас.

— Нетта Скотт, — різко сказав Коррідан. Він завжди різко говорив із підлеглими. — Вона тут у вас. Хочемо її бачити.

Констебль, молодий рум’яний хлопчина з села, заперечно хитнув головою.

— Не зараз, сер, — сказав він. — Вона справді була тут, але годину тому її тіло перевезли у Гаммерсмітський морг.

Коррідан нахмурився.

— Справді? А за чиїм наказом?

— Не знаю, сер! — відповів констебль, тупо дивлячись перед себе.

— Як це ви не знаєте? — гаркнув Коррідан. — Без сумніву, ви отримали письмове розпорядження перед тим, як видати тіло?

Констебль пополотнів.

— Взагалі-то ні, сер! Я тут новенький, сер, і не знав, що в таких випадках потрібне якесь розпорядження. Водій санітарної машини сказав, що сталася якась помилка і що труп слід доправити у Гаммерсміт. І я дозволив йому забрати тіло.

Коррідан із потемнілим од люті обличчям промчав повз констебля і влетів у службове приміщення, гримнувши дверима.

Констебль подивився йому вслід, почухав голову і сказав:

— Що ж таке могло статися, сер? — запитав він, дивлячись на мене. — Що я зробив не так, сер?

Я здвигнув плечима.

— Ви занадто багато питаєте, — сказав я, почуваючись не в своїй тарілці. — Але невдовзі все дізнаєтесь.

За кілька хвилин Коррідан залишив кабінет, пройшов повз констебля, кивнувши у мій бік. Біля дверей зупинивсь та озирнувся.

— Невдовзі ви почуєте про цю справу, хлопче, — і то багато чого! — гаркнув він констеблю і попрямував до поліцейського авто.

Я всівся поруч із ним, і коли ми рушили, обережно спитав:

— То ми їдемо в Гаммерсміт?

— Гаммерсміт не посилав по тіло! — вигукнув Коррідан. — Треба бути повним ідіотом, щоб не зрозуміти, що це — підстава! Кілька годин тому надійшло повідомлення про викрадення санітарної машини. Хтось — неймовірно, але факт! — викрав тіло Нетти. Це просто незбагненно! Для чого — заради Бога? — і він щосили гепнув кулаком у водійське сидіння.

Наступного ранку я різко прокинувся. Задзеленькав телефон, і я сів на ліжку. Схопив слухавку, втамувавши позіхання. Подивився на годинник — було лише десять по восьмій — і запитав:

— Хто мене турбує так рано?

— Вас питає інспектор Коррідан, — озвався портьє.