Джеймс Чейз - Це не моя справа

— Гаразд, нехай підніметься до мене, — відповів я, схопив свій халат і рвонув у ванну прийняти душ.

Спав я погано і все ще відчував образу на Коррідана за те, що напередодні він так безцеремонно відіслав мене назад у «Савой»: «Вибачте, Гармасе, але тепер це суто поліцейська справа, — сказав він, — а тому я не можу взяти вас із собою...»

Отакої!

Ясна річ, що він був роздратований, і я прекрасно усвідомлював, що в нього є для цього причини, та гадав, що він не посміє спекатись мене після всього, що я зробив, — але Коррідан був таким, яким він був. Коли він починав працювати, то працював на самоті.

Я вже виходив із ванної, коли почув стукіт у двері.

Відчинив — на порозі стояв Коррідан.

Виглядав він втомлено і був неголений.

— То ви оце щойно встали? — гаркнув він, жбурнувши капелюха на крісло. — А я ще навіть не лягав!

— Ви ж не очікуєте від мене, що я ридатиму з цього приводу? — парирував я. — Та ще й після того, як ви мене вчора так відшили?

Виглядав він іще похмуріше, ніж зазвичай. Всівся у крісло.

— Будьте хорошим хлопцем — роздобудьте мені кави і не бурчіть, — сказав він. — У мене була жахлива ніч.

Я зняв слухавку, попросив офіціанта і замовив каву.

— Самі в усьому винні, якби взяли мене з собою, то я би зробив за вас половину роботи.

— За пів години у мене зустріч із шефом, і я надумав зайти до вас і переповісти останні новини, — сказав Коррідан. — Тож спершу про пістолет. Він належав чоловікові на ім’я Пітер Еттерлі, лейтенантові американської армії. Той повернувся на батьківщину, але ми попросили командування американської армії по той бік океану узяти в нього свідчення. Схоже, він знав Нетту Скотт і подарував їй «люґер» на спомин. Ви ж пам’ятаєте, що саме таке пояснення я вам і пропонував.

— А ви часу не марнували, — зауважив я, трохи розчарований, що все виявилося таким простим.

— О, ми працюємо швидко, коли нам це потрібно, — похмуро озвався Коррідан. — Отож, із пістолетом усе зрозуміло. Щодо санітарної машини, то ми відслідкували її рух. Її знайшли на Гемстедському пустищі, однак трупа в ній не було. У нас є прикмети водія, однак вони підходять чи не будь-якому молодому чоловікові. Що непокоїть мене — де тіло? Втім, мені ще більше не дає спокою питання — чому його викрали?

— Цьому має бути якесь пояснення, — сказав я, махнувши рукою офіціанту, котрий саме приніс каву. — Якщо тільки це не був якийсь дурнуватий жарт.

Коррідан здвигнув плечима.

— Ми докопаємося до правди, — пообіцяв він і глянув на годинник. — Випиймо ж нарешті ту каву — за мить я вже мушу бігти.

Поки я наливав каву, він провадив далі:

— Я розпорядився перевірити цінні папери. Вони виявились фальшивими. А таке завжди викликає тривогу. Чи є у вас якісь припущення, навіщо дівчина ховала фальшиві цінні папери у себе в квартирі?

— Хіба що хтось дав їй ці папери, запевняючи, що вони справжні, — сказав я, передаючи філіжанку. — Втім, я давно з Неттою не спілкувався. Вона могла зв’язатися з поганими людьми, хоча я в цьому й сумніваюся.

Коррідан відсьорбнув каву і буркнув:

— А я гадаю, що це цілком ймовірно, — зауважив він. — Діамантова каблучка, котру ви виявили у неї на квартирі, також має свою історію. Це — частина великої колекції коштовностей, викрадених кілька тижнів тому. Її власниця, Герві Алленбі, учора ввечері впізнала каблучку. Наші люди чекають, поки викрадені речі з’являться на ринку. Ця каблучка — перший дзвіночок. Як ви гадаєте, яким чином вона опинилася у Нетти Скотт?

Я непевно хитнув головою.

— Можливо, хтось подарував їй цю каблучку.

— Тоді навіщо переховувати перстеник на дні баночки з кремом? — озвався Коррідан, допиваючи каву. — Дивне місце для зберігання коштовностей — якщо тільки у вас не нечисте сумління, чи не так?

Я з ним погодився.

— Рано чи пізно все з’ясується, — продовжив Коррідан. — Але поки що не бачу жодних підстав вважати, що дівчину було вбито, Гармасе. Адже саме це вас зрештою і непокоїть. Залиште все на мене.

— Отож, ви маєте намір грати по-дрібному, еге ж? — спитав я. — Так, я справді вважаю, що хтось її прикінчив. Якщо б ви завдали собі клопоту скористатися тією підставкою для капелюхів, яку ви називаєте головою, я би за дві хвилини пояснив вам, чому то не було самогубство.

Він холодно глянув на мене і попрямував до дверей.

— Мені ніколи, Гармасе, — сказав він. — У мене купа справ, і домисли репортерів мене мало цікавлять. Пробачте, але я справді вважаю, що вам слід полишити це на людей компетентних.