Джеймс Чейз - Весь світ у кишені

Щоразу, коли вони проминали поліційну машину чи копа на мотоциклі, їхні серця завмирали. У такій мандрівці важко підібрати тему для розмов. До дороги, що піднімалася вгору, вони дісталися близько сьомої години вечора.

Сонце сховалося за горами, й запанувала темрява, коли Кітсон почав підніматися першими віражами гірського серпантину.

Вести машину було складно. Алекс знав: варто йому недооцінити вигин — і фургон сповзе з дороги, не лишивши жодних шансів повернути його на шлях.

Юнак відчував, який опір доводилося долати «б'юіку», і бачив, як ледаче реагує авто на команду «вперед». Кітсон переймався через це, адже знав: двадцятьма милями вище дорога стане по-справжньому поганою і крутою. Він не відривав погляду від індикатора температури охолоджувальної рідини й бачив, як стрілка повільно рухається від «нормальної» до «гарячої».

— Скоро вода закипить, — повідомив він Джинні. — «Б'юіку» важко тягнути фургон. Миль із двадцять ми ще так просунемося, але далі можемо вскочити в халепу.

— Буде гірше, ніж тут? — запитала Джинні, коли Кітсон повернув кермо й повільно почав витягувати «б'юік» на різкий, крутий віраж.

— Так, зараз ще квіточки. Кілька тижнів тому бурею було зруйновано одну складну ділянку. Її так і не полагодили. Все одно цим шляхом ніхто не їздить: усі користуються дьюкасівським тунелем крізь гору.

За три чи чотири милі вода сягнула точки кипіння, тож Кітсон сповільнився, а тоді пригальмував.

— Дамо машині кілька хвилин остигнути, — сказав він і вийшов, збираючи кілька великих камінців, щоб підкласти їх під задні колеса авто. Джинні відчинила трейлер.

Кітсон обійшов фургон і зазирнув усередину. Було надто темно, тож ні він не міг розгледіти Блека, ні Блек — його.

— Що там таке? — запитав Ед.

— Двигун кипить, — відказав Алекс. — Дамо йому кілька хвилин на охолодження.

Блек виліз із фургона і підійшов до краю дороги, вдихаючи прохолодне гірське повітря.

— Ну, ми хоч далеко вже вилізли. Скільки ще до вершини?

— Близько шістнадцяти миль. Та попереду — найгірше.

— Гадаєш, впораємося?

Кітсон похитав головою.

— Ні. Вантаж надто великий, ми його не витягнемо. Максимум, що я можу, — це підняти сам фургон, без броньовика.

Джинні приєдналася до них.

— Можна вивести панцерник і підняти його окремо, — запропонувала вона. — Дорога все одно у нашому розпорядженні, до того ж — надворі темно.

Блек завагався.

— Це єдиний спосіб піднятися до вершини, — сказав Алекс. — Хоча й це зробити буде непросто.

— Ну добре. Але якщо хтось помітить нас — ми пропали.

Джипо стояв біля броньовика і слухав, а тоді втрутився в розмову:

— Куди ми взагалі їдемо? Чи далеко ще?

— Біля вершини є ліс із озером, — сказав Кітсон. — Якщо зможемо туди дістатися, то знайдемо ідеальне місце.

— Якщо ми збираємося сідати в панцерник, доведеться полагодити дріт акумуляторної батареї, — сказав Блек. — Ну ж бо, Джипо, зроби щось, а не стій тут, як якась примара.

До часу, коли вони полагодили дроти — а для цього довелося відкрити ломом капот броньовика, — «б'юік» уже охолов.

— А може, ми б могли ще трохи протягнути його всередині? — запитав Блек. Витягувати панцерник із фургона йому не хотілося.

— Краще не треба, — відказав Кітсон. — Дорога стає крутішою. Ми знову закипимо — і знову будемо довго чекати.

Блек знизав плечима. Він сів у броньовик, завів двигун і вивів сейф на колесах із трейлера.

— Їдь попереду, — сказав він Кітсону. — Ми з Джипо їхатимемо за тобою. Я не вмикатиму фар. Напрямок визначатиму за твоїми задніми фарами.

Кітсон кивнув і вмостився біля Джинні, яка вже сиділа у «б'юіку». Коли машина поїхала, дівчина висунулася з вікна й озирнулася, спостерігаючи за броньовиком.

Розпочався новий підйом. «Б'юік», звільнений від ваги панцерника, рухався тепер легко.

— Вони правильно їдуть? — запитав Алекс.

— Так, — відповіла Джинні. — Але їдь трохи повільніше. Вони втрачають тебе на поворотах.

Так вони піднімалися ще двадцять хвилин, доки не дісталися до розмитої ділянки дороги.

Кітсон увімкнув передні фари й зупинився.

— Лишайся тут, — сказав він, — а я піду роззирнуся.

Він підійшов до броньовика й пояснив Блеку, що має намір перевірити дорогу.

У світлі фар вони дивилися на шлях, що здіймався вгору, майже як стіна будинку. Всюди було розкидано уламки скель і каміння.

— Заради бога! — вигукнув Блек. — І нам потрібно піднятися туди?

— Саме так, — Кітсон похитав головою. — Буде непереливки. Спершу нам потрібно трохи прибрати каміння.