Джеймс Чейз - Весь світ у кишені

Хлопчик сів навпочіпки й зазирнув під фургон.

— Оце так! А ви чимало сталі причепили, правда? — запитав він, зиркаючи на Кітсона. — Навіщо? Це ж тільки додає ваги.

— Не знаю, — відказав Кітсон, замислено потираючи щелепу. — Фургон уже був таким, коли я його придбав.

— Тато казав, учора до вас приходило двоє друзів. Це правда?

— Ага.

— А що з ними?

— Нічого.

Малий уважно придивився до Алекса. Кітсона збентежив цей погляд.

— З ними щось було не так. Я чув, як вони кричали одне на одного.

— Вони завжди кричать одне на одного, — відповів Кітсон. — У цьому немає нічого особливого.

Хлопчик встав і глянув на трейлер.

— Можна мені зазирнути всередину, містере?

— Вибач, — Кітсон усе більше дратувався. — Ключ у моєї дружини.

Хлопчик видався здивованим.

— Мій тато ніколи не довіряє ключів мамі. Вона завжди їх губить.

— Моя дружина нічого не губить.

Хлопчик знову сів навпочіпки й узявся рвати траву, розкидаючи стеблинки праворуч і ліворуч.

— Ваші друзі зараз там?

— Ні.

— А де ж вони?

— Вдома.

— Де це?

— У Сент-Ловренсі.

— Вони живуть разом?

— Так.

— Вони кричали одне на одного. І налякали мене.

Кітсон знизав плечима.

— Нічого особливого. Вони завжди кричать одне на одного.

Хлопчик зняв капелюх і почав складати в нього траву.

— Один із них назвав іншого боягузливим гівнюком, бо той не міг чогось зробити. А чого саме?

— Гадки не маю, — відповів Кітсон і запалив цигарку.

— Здається, вони добряче гнівалися одне на одного.

— Вони хороші друзі. Тобі не варто через них перейматися.

Наповнивши капелюх травою, хлопчик нахилився вперед, устромив у нього голову, а тоді натягнув капелюх.

— Так моя голова не перегрівається, — пояснив він, помітивши здивований погляд Кітсона. — Це мій власний винахід. На ньому можна заробити гроші.

— Ага, — відказав Кітсон. — Слухай, малий, йшов би ти краще додому. Тато може хвилюватися, куди ти подівся.

— Не хвилюватиметься. Я сказав йому, що шукатиму вкрадений панцерник — той, що з грішми. Він ще з годину не чекатиме на мене. А ви читали про броньовик, містере?

— Так, читав.

— Знаєте, що я думаю?

— Так, твій тато розповідав.

Хлопчик насупився.

— Йому не треба було цього робити. Якщо він розпатякуватиме це всякому, кого тільки подибле, я можу втратити свою винагороду.

Раптом Кітсон помітив Джинні, яка квапливо йшла до них стежиною.

— Я маю намір забрати ту винагороду, — продовжив хлопчик. — П'ять тисяч баксів. Знаєте, що я робитиму з грішми, коли їх отримаю?

Кітсон похитав головою.

— Не віддам їх таткові — ось що я робитиму.

Підійшла Джинні.

— Це Бредфорд-молодший, — мовив Кітсон.

— Привіт, — відказала Джинні й усміхнулася.

— У вас є ключі від фургона? — запитав хлопчик. — Він каже, що я можу зазирнути всередину.

Джинні й Кітсон перезирнулися.

— Вибач, — відказала Джинні. — Я вже поклала ключ в одну із валіз. Складно тепер шукати.

— Закладаюся, ви його загубили, — зневажливо гмикнув хлопчик. — Ну що ж, мушу йти. Тато сказав, що ви їдете.

— Так, — відказала Джинні.

— Ви їдете просто зараз?

— Так.

— Щасливої дороги, — хлопчик відвернувся й рушив стежиною, запхавши руки в кишені штанів і фальшиво мугикаючи якусь пісеньку.

— Ти гадаєш?.. — почав Кітсон, а тоді змовк. — Ну, вперед. Забираймося звідси.

Вони сіли у «б'юік».

Коли машина рушила, Фред Бредфорд-молодший, який зійшов зі стежки, повернувши за ріг і зникнувши з поля зору, повернувся чагарниками назад і тепер нерухомо стояв і дивився, як від'їжджають «б'юік» та фургон. А тоді дістав добряче замацаний блокнот і обрубком олівця нашкрябав номер «б'юіка».

Широка шестисмугова автострада була переповнена різноманітним транспортом. Було там і кілька машин, що тягнули за собою фургони.

Раз по раз патрульний літак спускався нижче й пролітав над автострадою, наче інспектуючи трафік. І щоразу Кітсон подумки здригався.

Патрульні офіцери час від часу зупиняли великі вантажівки з накритим верхом і перевіряли їх. Але, здається, влада вирішила, що трейлери — недостатньо міцні, аби витримати броньовик, тому фургонів не зупиняли.

Украй знервований, Алекс кермував, постійно нагадуючи собі, що мусить рухатися на швидкості не більше тридцяти миль за годину. Вони їхали шість годин, і за весь цей час Джинні, що сиділа біля юнака, сказала лише пару слів. Кітсон також відчував, що розмовляти зовсім не хочеться.