Джеймс Чейз - Ось ваш вінець, леді

— Аякже, — сказав я. — Про це не хвилюйтеся.

— Отже, близько тижня тому Марді повернулася з обіду... скидалося на те, що вона навдивовижу піднесена... якась така замріяна... дівчата ще подумали, що вона була зі своїм залицяльником абощо... а тоді Лу викликав її до себе... Лу — то містер Спенсер, велике цабе у нашій фірмі... але, гадаю, це вам і без мене відомо... так-от, іде Марді до нього у кабінет і якийсь час залишається там... коли це чую — Лу починає сердитися... часом він просто жахливо лютує... він знай кричить і грюкає кулаками по стільниці... ну, то я й подумала, що Марді може вскочити у халепу, тому підійшла до дверей і стала слухати... Зазвичай я такого не роблю, правда... розумієте, Марді була моєю подругою... Я просто хотіла бути поруч на випадок, якщо Лу розлютується не на жарт... але він усе кричав і кричав, і то так гучно, що годі було розібрати його слова. Аж тут чую — Марді каже йому: «Даруйте, містере Спенсер, але те, з ким я ходжу обідати, — це моя особиста справа». Оце вже розсердило Лу так, що той почав нестямитися від люті... Тут вже й інші дівчата підійшли до дверей та стали слухати, що там коїться... Тоді Лу сказав: «Що ж, добре»... але додав, що Марді може пакувати речі та забиратися геть... тож вона спокійнісінько виходить з його кабінету... ну, ви ж бо знаєте, як вона поводиться, — як справжня леді... виходить і йде геть. Лу виходить слідом, стає біля дверей та спостерігає за тим, як вона йде... ми навіть не мали нагоди з нею попрощатися... ото й усе, що я можу вам розповісти.

— І відтоді ви нічого про неї не чули? — запитав я.

Дівчина похитала головою.

— Ні... І цього я не збагну. Ми усі чекали бодай на якусь звістку від неї... але жодного слова так і не дочекалися.

— Чи знаєте ви, де вона живе? — запитав я.

Ця пані була не така дурненька, як мені спершу здалося. Раптом її очі стали жорсткими.

— Гей! — вигукнула вона. — Як це так, спочатку стверджуєте, що ви — її хлопець, але не знаєте, де вона живе?

Я побачив, що зайшов на слизьке і мусив поводитися обережно. Тому вирішив спокійно запевнити дівчину у своїх добрих намірах.

— Розумію, для вас це прозвучало неправдоподібно та підозріло, однак я знаю Марді лише кілька днів, — сказав їй. — Бачте, я до нестями закоханий у неї, але не знаю, що вона до мене відчуває. Ось саме це я й збираюся дізнатися, але спершу маю її знайти.

— Овва, ну хіба ж це не дивовижно? — мовила дівчина. Зараз вона мала майже сором'язливий вигляд. — Що ж, я вам допоможу... Я вважаю, що кожній дівчині потрібен чоловік... а ви як гадаєте? Давайте-но я запишу вам її адресу.

Я дав їй олівця та записник. Вона набазґрала на аркуші адресу Марді — це був один будинок у західній частині міста — і я дбайливо поклав записника назад до кишені.

Відтак зісковзнув зі стільця.

— Зараз-таки подамся туди, — сказав я дівчині. — Ви мені неабияк допомогли. Я запрошу вас на весілля.

І я поспіхом вирушив, аби знову розпочати свої пошуки. Коли я залишав цю дівчину, вона так і сиділа з відкритим ротом. Гадаю, обідня перерва принесла цій панянці чималу втіху. Тепер вона, безперечно, мала про що поговорити. Та чи могла вона обговорювати це на роботі?

Усе це анітрохи мені не допомогло. Коли я прийшов за тією адресою, що її мені дала білявка, Марді там не було. «Вона поїхала дні зо два тому, — сказала власниця квартири, — спакувала свої речі та не залишила нової адреси». Ото вже тішили мене такі пошуки!

Я повернувся до своєї квартири, почуваючись украй пригнічено. Єдине, що я дізнався, — це те, що Марді полишила свою роботу через мене. Це свідчило про те, що Спенсеру було відомо — Марді щось знає, і він вирішив не ризикувати. Якщо їй було відомо щось важливе, то, можливо, цей Спенсер десь її переховує. Та проти такої версії свідчили слова власниці квартири, яка стверджувала, що Марді сама прийшла спакувати речі й не схоже було, що вона чимось стурбована. Вона сказала, що має поїхати з міста у справах і не знає, коли повернеться назад. Певно, це було просто виправдання, котре мало вдовольнити власницю квартири, хоча хтозна, як воно насправді.

Я сів за стіл і поринув у роздуми. Запитував себе, чи знайду Марді знову, якщо продовжу розслідування справи Вессі. Поки міркував над усім цим, задзвонив телефон. Я підняв слухавку, і до мене долинув жорсткий та чистий голос з металевими нотками.

— Нік Мейсон?

Розмовляючи з цією крихіткою, я волів не кружляти манівцями.

— Авжеж, — сказав я. — Як ся маєте? Настріляли собі ще трохи полковників?