Джеймс Чейз - Ось ваш вінець, леді

Я припаркував автівку в невеличкому гаражі неподалік причалу.

Службовець моргу мав рацію. Це було вельми бандитське місце. Обабіч вузьких вулиць нависали темні будинки, такі перекошені, що, здавалося, похилившись одне до одного, торкаються дахами, затуляючи небо над головою. Хідники були мокрі та слизькі, вкриті усіма можливими ґатунками сморідних покидьків.

Працівник гаража підказав мені, де шукати причал Венсді. При цьому той чолов'яга поглянув на мене так, ніби я збожеволів. Можливо, він навіть мав слушність, але це мене однаково не зупинило би.

Я швидкою ходою наближався до мети. Річковий туман повільно підіймався над водою, і до мене долинула низька нота сирени, що завивала на далекому маяку. Невдовзі останні крамниці залишилися позаду. Схоже, я був вже зовсім близько до річки. Завернувши за ріг вулиці, я вийшов на причал Венсді, у дальньому кінці якого видніли лише маслянисті води, в яких відбивалося світло самотнього вуличного ліхтаря.

Обіч пристані з пітьми бовваніли, розкидані де-не-де, високі будинки. У їхніх вікнах ледве виднілися жовті шпарини світла, що пробивалося крізь кепсько припасовані жалюзі. Раптом мені стало зимно. Туман був вогкий, а з річки дув пронизливий вітер.

«Ну що ж, — подумав я. — Ось я й на місці». Причал Венсді аж ніяк не видався мені привабливим куточком.

Я пройшовся до краю води та окинув поглядом темну річку. Та не побачив на ній нічого, крім самотнього буксира [32] Буксир або буксирне судно — службово-допоміжне судно, призначене для водіння несамохідних, або тих, що втратили хід, плавальних засобів, а також для надання допомоги кораблям і суднам, що зазнають лиха на воді. , на якому світилася гасова лампа. Я кинув погляд на свого годинника. Всього-на-всього за чверть дев'ята.

Та жінка сказала, що я маю прийти на причал Венсді, та й годі. Це місце було збудоване у формі трибічної площі, за четвертий бік якій правила річка. Спостерігати за цією площею було просто. Я пригледів собі бухту старого каната, що валялася у темному закутку, та в сів ся на неї.

Перебуваючи на цьому спостережному місці, я міг оглядати весь причал і водночас залишався непоміченим і відносно захищеним від вітру.

І хоча це був не найкращий спосіб провести вечір, та якщо я збирався знайти Марді, то ремствувати мені не годилося. Закурити я не міг, адже боявся, що видам свою присутність, а на додачу мені страшенно хотілося хильнути чогось міцного. Минуло десять хвилин отакого чекання, і я почав добряче дратуватися. Принагідно придумав кілька вигадливих імен для тієї загадкової пані, яка мені телефонувала. Мені кортіло бодай один раз із нею зустрітися. Одного разу їй би вистачило з гаком.

Коли годинник підказав мені, що сиджу тут уже пів години, мене охопив неспокій. Я підвівся на ноги та, не виходячи з найглибшої тіні, почав крокувати туди й назад, аби прогнати заціпеніння зі своїх кісток. П'ятнадцять по дев'ятій — і нічого досі не сталося. Мабуть, та жінка просто пошила мене в дурні.

І тут зненацька почали розвиватися події. Я побачив, як з-за рогу вулиці повільно наближається світло фар автівки. Хутко пригнувшись, я сховався за бухтою каната і, ставши на коліна, визирав з-понад неї, як то зазвичай роблять у кіно. Велика автівка з піднятим верхом завертала за ріг, прямуючи на площу. Її фари освітлювали темряву та сліпили мені очі. Я присів та не підводив голови, аж поки світло ковзнуло по бухті каната та промайнуло, віддаляючись, і мій закуток знову поринув у темряву. Тоді я нечутно підвівся зі свого сховку.

Автівка зупинилася коло одного з будинків. Цей будинок був цілковито темний. На відміну від інших довколишніх домів, у ньому не світилося жодне вікно.

Я обережно рушив до тієї будівлі. Та тільки-но я зробив крок, як двері будинку розчахнулися навстіж. З-за керма підвівся кремезний, добряче закутаний коротун і підійшов до інших дверцят автівки. Він нахилився вперед, і його плечі зникли у салоні. Невдовзі він відступив назад.

Я закляк. Той чоловік тримав щось у руках. Він стояв до мене спиною, і якусь мить я не бачив, що відбувається. А тоді він зробив крок назад, і з автівки вибрався ще хтось. Відтак ці двоє, похитуючись, попрямували хідником. Вони несли когось, загорнутого у пальто. Я інстинктивно здогадався, що то була жінка, і мені вистачило менше секунди, аби припустити, що то була Марді. Я вже збирався стрибнути вперед, аж тут з автівки вийшло ще двоє типів. Їхня поява змусила мене зупинитися. Не було сенсу встрягати у халепу, з якої не зможу викрутитися. Це товариство завиграшки може кинути мене у річку, тож я усе зважив і зрозумів, що лізучи чортові на роги, анітрохи не допоможу Марді.