Джеймс Чейз - Хочеш жити?

— Слухаюсь, шефе.

За мить машина із Лепські й чотирма співробітниками відділку вбивств рушила до багатоповерхівки.

— Ходімо, поговоримо із водієм та японцем, — сказав Террелл.

— Поглянь, хто приїхав, — пробурчав Бейґлер.

Із машини, яка щойно під’їхала, саме виходив високий, сивий чоловік. Якось хтось сказав йому, що він схожий на кіноактора Джеймса Стюарта, і відтоді він почав удавати з себе манірного актора. Це був Піт Гамільтон, репортер кримінальної хроніки місцевої газети «Парадайз-Сіті Сан» та місцевого телеканалу.

— Розберися з ним, Джо. Ні слова про гвинтівку. Вдавай дурника, — сказав Террелл самим кутиком рота й пішов до будинку.

Водій Маккуїна не міг нічого розповісти. Він усе ще тремтів від шоку, і Террелл зрозумів, що ставити йому запитання — даремне марнування часу. А ось слуга-японець Токо, який не бачив убивства, був абсолютно незворушний. Він передав Терреллові записку, яку Маккуїн презирливо скинув зі столу. Описав звички і характер господаря. Уся інформація, яку він надав, була практичною і могла допомогти слідству.

Тим часом Бейґлеру не так пощастило з Гамільтоном.

— Слухайте... Я знаю, все трапилось щойно, — нетерпляче торочив Гамільтон, — але ви вже повинні мати якісь зачіпки. Маккуїн не остання людина. Його вбили на замовлення... Як Кеннеді! Хіба не розумієте, що це найбільша новина за останні роки в цьому паршивому місті!

— Розумію, це новина, — сказав Бейґлер, дістаючи жуйку, — але до чого тут Кеннеді? Маккуїн же не президент США.

— Ви поділитесь зі мною інформацією чи ні? — нервував Гамільтон.

— Якби я мав що розповісти, Піте, то вже зробив би це, — заспокійливим тоном відповів Бейґлер. — Наразі нічого не відомо.

— А та гвинтівка з прицілом, викрадена у Данваза, вона може бути зброєю вбивства?

Бейґлер знизав плечима.

— Ти вмієш висувати здогади так само добре, як і я. Ми розглядаємо таку можливість.

— Коли у вас з’явиться щось для мене?

— За кілька годин. Опівдні у штабі поліції відбудеться прес-конференція.

Гамільтон свердлив поглядом Бейґлера, та сержант навіть оком не повів.

— Гаразд... Це все, що ви можете сказати?

— Так.

Гамільтон збіг сходами до машини. Упевнившись, що журналіст поїхав геть, Бейґлер пішов до будинку і побачив, що Террелл вже неабияк просунувся. Він саме стояв, слухаючи розповідь Токо. Коли Токо втомився, інформації у Террелла було більш ніж досить. Лишившись наодинці з Бейґлером, Террелл показав йому записку.

— Бейґлер вивчив її і вилаявся собі під носа.

— Якийсь божевільний.

— Може, й так, а може, лише вдає.

Обоє чоловіків добре знали, що божевільний зі зброєю — найвигадливіший убивця, якого важко загнати в кут.

Бейґлер поклав до пластикового конверта записку, яку отримав від Токо.

— Віднесу це хлопцям у лабораторію, — та на шляху до машини він раптом зупинився. — Гамільтон, як завжди, налаштований вороже. Він здогадується про викрадену гвинтівку. Розголосу нам не уникнути.

— Це зрозуміло.

Террелл сів у машину.

Не минуло й п’яти хвилин, як вони поїхали, і Піт Гамільтон знову з’явився перед будинком. Він поговорив з Токо, привіз свого фотографа, зробив кілька знімків і поїхав із місця подій до того, як два репортери з інших конкуруючих новинних агентств примчали до маєтку вбитого.

Гамільтон встиг до випуску теленовин об 11:00. Фото викраденої гвинтівки, будинку Маккуїна та багатоповерхівки поодалік від маєтку миготіли одне за одним на екрані. Про записку від Карателя Гамільтон теж розповів своїм глядачам.

— Хто цей чоловік? — запитував репортер. — Чи завдасть він іще одного удару?

На узбіччі Четвертого шосе на ґрунтовій дорозі майже за п’ять кілометрів від Парадайз-Сіті розташувався мотель «Ласкаво просимо». У ньому було п’ятнадцять стареньких, пошарпаних кімнат, під кожну з них було відведено ще й окремий гараж, а заправляла усім цим місіс Берта Гарріс, чоловік якої загинув під час корейської війни.

Опасистій і неповороткій Берті було далеко за п’ятдесят. Мотель забезпечував їй прожиття: гроші на харч, як, бувало, примовляла вона. А що Берта, окрім як їсти, нічим більше не займалась, то і мотель її можна було вважати справою прибутковою.

Зазвичай у мотелі зупинялися солодкі парочки, та й то лише на одну ніч. Тому Берта була неабияк здивована і вдячна небесам, коли увечері, напередодні вбивства Маккуїна, біля мотелю зупинився запилюжений «б’юїк» і респектабельний на вигляд індіанець ввічливо поцікавився, чи не міг би він із друзями винайняти у мотелі дві кімнати на тиждень, а можливо, й довше.