Джеймс Чейз - Дванадцять китайців і жінка

— Ну ти й спритник! — зауважив Ґроссет. — Але наша інформація тобі навряд чи допоможе. Нам нічого не вдалося з'ясувати.

— А як вони доперли туди китайця?

— Це не важко. Вони занесли його у вантажний ліфт у кошикові для брудної білизни і розпакували в порожньому приміщенні перед тим, як підкинути тобі.

— Е-е, не вплутуйте сюди мене, — заперечив Феннер. — Мені вони нічого не приносили! Вони його там і залишили.

Ґроссет видав якийсь смішок.

— Чи хтось бачив хлопців, які його принесли?

— Ні, — відповів Ґроссет.

— Що ж, дякую, колего. Одного дня відплачу тобі тим самим. Більше нічого? Нічого, що видалося б підозрілим?

— Мені багато що видалося підозрілим, але це не допоможе розслідуванню. Цьому чоловічкові перерізали горлянку, і хтось турботливо її зашив. Це дивно. А на спині є пасмуги, неначе перед тим його били батогом. Це також дуже дивує.

Феннер похолов.

— Що?! Того китайця хтось бив?

— Так. Він увесь посмугований. Це тобі про щось говорить?

— Поки що ні, але, думаю, це допоможе, — сказав Феннер і повісив слухавку.

Три-чотири хвилини він сидів із закам'янілим обличчям, затуманеними очима дивлячись на телефон.

Коли через кілька годин Пола повернулася, то застала його у тій самій позі — ноги на столі, піджак усипаний сигаретним попелом, а на обличчі — купа запитань.

Вона поклала на крісло валізку, зняла капелюх і жакет.

— Щось сталося?

Феннер заперечливо похитав головою.

— Якби не мертвий китаєць, то я би відхопив дармові гроші. Але ті хлопці не ризикували б так, перевозячи труп у мою контору, якби їм конче не треба було прибрати мене з дороги.

Пола відчинила валізку й дістала книжку.

— Я вже повечеряла, — сказала, вмощуючись у кріслі біля столу. — Тож готова чергувати. Якщо хочеш, щоб я тебе відпустила, то можеш іти.

Феннер кивнув. Підвівшись, він струсив із себе попіл.

— Ок! Скоро буду. Якщо вона зателефонує, скажи їй, що мені обов'язково треба з нею зустрітися. Дізнайся її адресу: як завгодно — але дізнайся! Хочу познайомитися з цією дамою ближче.

— Саме цього я й боюся, — пробурмотіла Пола, коли Феннер був уже коло дверей і не міг її почути.

За дверима він побачив двох чоловіків у чорному, які стояли впритул один до одного. Вони скидалися на мексиканців, але Феннер вирішив, що то, певно, іспанці, хоча й не був певний цього. Кожен з них тримав праву руку в кишені тісного піджака. Одягнені вони були однаково: чорні костюми, чорні капелюхи з м'якими крисами, білі сорочки та яскраві краватки. На перший погляд нагадували водевільних персонажів, однак, подивившись пильніше в їхні очі, ви би почали згадувати змій та усіляких інших плазунів.

Феннер запитав:

— Ви хотіли мене бачити?

Та він уже й так знав, що їхні револьвери націлені прямісінько йому в живіт. Опуклість у кишенях ніколи не обманювала.

Той, який нижчий, сказав:

— Так, ми мали намір зайти до тебе.

Феннер прослизнув назад у офіс, Пола хутко відчинила шухляду стола і поклала правицю на Феннерів кольт 38-го калібру.

Куций наказав:

— Забери руку!

Він говорив крізь зуби, і так слова звучали ще переконливіше.

Пола відкинулась у кріслі й склала руки на колінах.

Коротун зайшов у контору та обійшов її всю. На обличчі у нього застигло спантеличення. Потім підійшов до великої шафи, де Пола тримала канцелярське приладдя, й зазирнув усередину. А тоді почав невдоволено бурчати.

— Якщо у вас, хлопці, вдосталь часу, то ми могли б пригостити вас гарячою вечерею, — запропонував Феннер. — Ще й покласти спати. Та й узагалі, почувайтеся тут, як удома.

Кордупель узяв важку попільничку, задумливо покрутив її в руках, а тоді зненацька сильно вдарив нею Феннера в лице. Феннер спробував сховати голову в плечі, та зробив це недостатньо швидко. Тож удар добряче оглушив його.

Інший гість витягнув невеличкий автоматичний пістолет і всадив його дуло Полі в бік.

Він зробив це так грубо, що вона мимоволі скрикнула.

Коротун сказав:

— Лише порухайся — і ми випустимо дівці кишки!

Феннер, діставши з нагрудної кишені носовичок, витер обличчя. При цьому, забруднив кров'ю манжет сорочки.

— Можливо, ми ще зустрінемося, — сказав крізь зуби.

— Обличчям до стіни! Хочу оглянути кабінет! — гаркнув коротун. — До стіни, швидко! Бо вріжу тобі ще раз!

І Феннер зненацька збагнув, що вони кубинці. З тих, яких хоч греблю гати в будь-якому портовому містечку південного узбережжя. Він стояв, повернувшись обличчям до стіни, з піднятими руками. І був такий розлючений, що, якби не Пола, то опирався б. Але якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що ці хлопці надто небезпечні, аби з ними гратися.