Джеймс Чейз - Дванадцять китайців і жінка

Кубинець-коротун обмацав Феннера.

— Зніми піджак і подай його мені, — наказав.

Феннер жбурнув йому піджак. Кубинець присів на краєчок столу, ретельно оглянув кожну складку та промацав підкладку. Тоді кинув піджак на підлогу. Знову підійшов до Феннера й обмацав його. Той з відразою відчув запах часнику та брудного тіла. Йому закортіло придушити кордупля.

Кубинець відійшов убік і вилаявся. Потому повернув голову до Поли.

— Тепер — твоя черга.

Пола міцно стулила губи, але підвелась і зробила крок уперед.

— Не чіпай мене брудними руками, — спокійно мовила.

Кубинець сказав напарникові щось іспанською. Той тріпнув головою у бік Феннера.

— Підійди ти.

Феннер пішов до нього через усю кімнату, але, коли минав коротуна, той з усієї сили уперіщив його по голові рукояткою револьвера. Феннер осів на коліна, підтримуючи рівновагу руками, і в очах у нього все попливло. Кубинець копнув його в шию тупим носаком черевика, цілячись у сонну артерію.

Удар був дуже сильним, і Феннер завалився на бік.

Пола хотіла закричати, але кубинець боляче заїхав їй дулом у живіт, і натомість вона лише опустилася на коліна поруч з Феннером, хапаючи ротом повітря. Нападник схопив її під пахви і силоміць поставив на ноги. Відтак почав стягати з неї сукню через голову, затуливши їй обличчя. Міцно тримаючи за руки, він обмацував її, розриваючи одяг. Не знайшовши того, чого шукав, люто заліпив дівчині дзвінкого ляпаса. Інший кубинець обшукав її крісло і присів на краєчку стола.

Коротун швидко обнишпорив усю контору. Він робив це вправно — так, ніби вже не раз займався цим. Потім прочесав приймальню. Феннер усе чув, але ноги та руки його не слухалися. Червона пелена гніву і болю застеляла обличчя. Він спробував звестися, але це йому не вдалося.

І лише коли кубинці пішли геть, гримнувши дверима, Феннер якось спромігся підвестися з підлоги. Тримаючись рукою за стіл, безтямними очима оглянув контору.

Пола сиділа, зіщулившись у кріслі. Вона вже вивільнила голову від сукні й тепер беззвучно плакала, сповнена соромом і люттю.

— Не дивися на мене! — вигукнула. — Не дивися на мене, чорт забирай!

Феннер, похитуючись, вийшов у приймальню і попрямував у маленьку вбиральню зліва. Набравши у раковину холодної води, ретельно вимив обличчя. Вода почервоніла. Вже упевненіше він підійшов до бару, дістав звідти пляшку віскі та дві склянки і жадібно випив. Голова тріщала. Віскі обпалило нутрощі, але й підбадьорило. Хлюпнув трохи віскі в іншу склянку і поплентався у кабінет. Пола спромоглася поскладати розірвані речі в кутку, продовжуючи плакати.

Феннер поставив склянку з віскі перед нею на стіл.

— Випий, мала! Це те, що тобі зараз потрібно.

Вона глянула на нього, а потім — на віскі. Тоді рвучко нахилилася, схопила склянку і виплеснула напій Феннерові в обличчя. Очі її дико зблиснули.

Феннер постояв хвильку нерухомо, а опісля витерся закривавленим носовичком. Пола затулила обличчя руками і розридалась уже по-справжньому. Феннер сів за стіл. Відчепив залитий віскі комір сорочки і жбурнув його у кошик для сміття. Потім старанно витер шию.

Отак вони сиділи кілька хвилин мовчки, і тишу порушували тільки ридання Поли. Феннер почувався жахливо. Потилиця неначе ось-ось вибухне, обличчя — мовби суцільна рана, а здерта шкіра на шиї немилосердно пече від віскі. Тремтячими пальцями він витягнув сигарету.

Пола перестала плакати.

— Отож, ти думаєш, що крутий, — почала вона, не підіймаючи обличчя. — І вважаєш, що сильний, еге ж? І ти дозволив цим бандюкам завалитися сюди та зробити з нами отаке? Боже мій, Дейве! Ти глибоко помиляєшся. Ти просто жовтороте пташеня. Чи бачив, що вони робили зі мною, поки ти валявся на підлозі, як спляча красуня?! Я погодилася працювати на тебе, бо думала: ти зможеш постояти і за себе, і за мене. Але помилилася. Ти просто сидів і дивився на все це! Слинько і розмазня! А що зробив опісля? Просто дозволив їм піти, а сам поплентався за випивкою! Тож, Феннере, з мене досить! Коли наступного разу мені знадобиться, щоби з мене зірвали одяг, то я тобі зателефоную — зможеш потримати свічку.

Вона щосили ударила кулаком диванну подушку та знову розплакалася.

І торочила одне:

— Ох, Дейве!... Як ти міг допустити, щоби вони зробили зі мною таке?

Поки вона говорила, Феннер сидів з кам'яним обличчям. Очі його були напівзаплющені, у них застигла крига.

Коли Пола нарешті втишилася, сказав:

— Ти права, сонечко! Я надто довго сидів тут без діла. — І він звівся на ноги. — Не кидай мене просто зараз, зачекай кілька днів. Зачини поки що контору й трохи відпочинь. А я займуся справами.