Джеймс Чейз - Дванадцять китайців і жінка

Феннер зауважив:

— Ну-ну! Легше! Я ще хочу з цим покидьком трохи побалакати.

— Нічого! Просто налаштую його на робочий лад, — посміхнувся Алекс, продовжуючи лупцювати Міллера.

Феннер полишив їх та пішов уздовж стіни до човнів. Там уже чекав на його вказівки Скальфоні.

— Потопи їх, а один залиши, щоб доплисти до Кемеринського — це зекономить нам час.

Феннер повернувся до Міллера, котрий відповз убік, благаючи Алекса пощадити його. Детектив звелів Алексові йти на допомогу Скальфоні, а сам зайнявся Міллером.

— Я попереджав тебе, гнидо, що так станеться. А це ж лише початок. Де Тейлер? Говори ж, мерзотнику, бо інакше відіб'ю тобі всі нутрощі.

Міллер заскиглив:

— Він ніколи тут не буває. Присягаюсь: я не знаю, де він!

Феннер гаркнув:

— А це ми ще побачимо!

Невдовзі бігцем повернувся Скальфоні.

— Човни тонуть, але надто повільно! Може, я кинув би у них ще кілька «ананасиків» для певності?

Феннер відповів:

— А чом би й ні?

За кілька хвилин оглушливі розриви гранат наповнили затихлу бухту і клуби густого чорного диму оповили місце, де недавно погойдувалися човни.

Феннер наказав Міллерові, підштовхуючи його в спину «томпсоном»:

— Підводься, негіднику; тебе чекає невеличка морська прогулянка.

Міллер був такий наляканий, що ледь плентався. І безустаннно повторював:

— Не вбивайте мене, містере! Я хочу жити! Жити хочу!

Інші вже чекали на них у човні. Коли всі розсілися, Шайфе завів двигун.

— Господи! — сказав він. — Та це ж найкраща робота, яку я коли-небудь виконував! Ніколи не думав, що ми з нею впораємося!

Феннер намацав сигарету і запалив її.

— Найвеселіше почнеться тоді, коли про це дізнається Карлос, — зауважив. — Я ж казав, що ефект несподіванки спрацює — так і вийшло. Тепер Карлос знає, з ким матиме справу, тож нам буде нелегко й далі.

Вони обігнули острів на човні Карлоса та просигналізували Кемеринському, котрий приєднався до них на виході з гавані.

Потім усі пересіли на судно Кемеринського, й Алекс перетягнув із собою і Міллера. Останнім був Скальфоні, який потопив човен, що залишився.

Перебравшись на борт до Кемеринського, Скальфоні зітхнув:

— Було трохи шкода всіх їх топити. Мені 6, наприклад, ще один човен зовсім не зайвий!

Феннер відповів:

— Я вже думав над цим, але в Карлоса все ще залишається чималенька банда, і вони однаково б відібрали ці човни. То був єдиний вихід.

Кемеринський вивів судно у відкрите море, згораючи від нетерпіння дізнатись, як усе було.

— Я чув вибухи, — схвильовано ділився він враженнями. — Вони сколихнули все селище. Усі гадали, що коїться — однак жоден із них не наважився вийти, щоби, поглянути на власні очі.

Феннер показав Алексові на Міллера:

— Відтягни цей непотріб у каюту — хочу з ним поговорити.

— Нема питань! — і Алекс виволік Міллера в маленьку, добре освітлену каюту.

Той стояв, тремтячи, й дивився на Феннера налитими кров'ю очима.

Урешті Феннер обізвався:

— У тебе є шанс, каналіє. Розкажи все — і залишишся живий. То де я можу знайти Тейлера?

Міллер заперечливо хитнув головою.

— Не знаю. Присягаюся, що не знаю!

Феннер поглянув на Алекса.

— Він не знає.

Алекс щосили зацідив Міллерові в пику. Спочатку почулося ледь вловиме пурхання руки у польоті, а потім наче щось хруснуло в обличчі Міллера. Він відлетів до стіни, затуливши лице руками.

— Де Тейлер?

— Клянуся, що не знаю! Якби знав, то сказав би! Богом присягаюся — не знаю!

Алекс підійшов до нього й відідрав руки від обличчя. Кров струменіла з розбитого носа Міллера; верхня губа була розсічена й крізь неї проглядав жовтуватий довгий зуб. Алекс ударив знову — і так сильно, що аж сам застогнав, тріпаючи забитою рукою.

Коліна Міллера підкосились, і він осів на підлогу.

Феннер у котре холодно спитав:

— То де Тейлер?

Міллер, захлинаючись сльозами та кров'ю, щось промимрив.

Феннер махнув рукою:

— Гаразд: залиш його мені!

І витягнув із внутрішньої кишені револьвер. Підійшовши до Міллера, схилився над ним.

— Вставай! — хрипко гаркнув. — Я не збираюся вбивати тебе тут. Ходімо зі мною на палубу.

Міллер поглянув, вирячивши очі, на ствол револьвера, і тихим рівним голосом, сповненим жаху, сказав:

— Він у кубельці тієї дівки — Лідлер.

Феннер так і залишився сидіти навпочіпки. Знерухомів.

— Як він дізнався про цю хату? — врешті запитав.

Міллер сперся головою об стінку. Кров і далі струменіла з його розбитого носа, але він не зводив очей з револьвера.