Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Чимало назв на карті було обведено чорнилом. Косумель — острів поблизу Юкатанського узбережжя, де, як він прочитав у чоловічому журналі, можна «скинути з себе одіж, зітхнути з полегкістю й жити, мов раджа, маючи стільки жінок, скільки заманеться, і все це за п'ятдесят доларів на місяць». З того ж таки опису в журналі він запам'ятав і такі принадні речі: «Косумель — міцна фортеця, що протистоїть соціальному, економічному та політичному тискові. На цьому острові жоден урядовець не має влади над приватною особою». І ще: «Кожного року зграї папуг прилітають сюди з материка виводити пташенят». Акапулько — це риболовля у відкритому морі, численні казино, ласі до розваг багаті жінки. Сьєрра-Мадре — це золото, «Скарб Сьєрра-Мадре» — він бачив цей фільм вісім разів. (То був найкращий фільм з участю Богарта. Та й актор, що виконував роль старого золотошукача, — він трохи скидався на батька Перрі, — грав чудово. Його звали Уолтер Х'юстон. Атож, недарма Перрі сказав колись Дікові: він таки добре знає, що й до чого з тим золотом, бо навчився цього діла від батька, шукача-професіонала. То чому б і не купити двоє коней та не спробувати щастя в Сьєрра-Мадре? Але Дік, практичний Дік, відказав: «Е, голубе, не розганяйся! Бачив і я той «Скарб». А кінчається тим, що всі вони розум втратили. Через лихоманку, п'явок та й взагалі через увесь той жах. А потім, коли знайшли золото, — пам'ятаєш? — зірвався буревій і все к бісу порозкидав»).

Перрі згорнув карту, заплатив за пиво й підвівся. Поки він сидів, здавалося, що це чоловік неабиякої статури, кремезний здоровань з плечима, руками та могутнім торсом важкоатлета, — він і справді захоплювався важкою атлетикою. Та тіло його було непропорційне: невеличкі ноги, взуті в куці чорні чобітки із сталевими пряжками, вільно вмістилися б у жіночі черевики; отож коли він устав, то виявився на зріст не більшим за дванадцятирічного хлопчика і, виступаючи отак на своїх хирлявих ногах, що кумедно контрастували з тулубом дорослого чоловіка, вже не скидався на міцно збитого водія ваговоза, а скоріш на відставного жокея з надміру розвиненими м'язами.

Вийшовши з кафе, Перрі став на осонні. Було вже близько дев'ятої, і Дік спізнювався на півгодини; та якби він сам не наголосив, що того дня їм буде дорога кожна хвилина, Перрі цього й не помітив би. Його майже ніколи не обтяжувало чекання, бо він мав багато способів згаяти час, зокрема — дивитися в дзеркало. Одного разу Дік зауважив: «Коли ти бачиш дзеркало, то стаєш мов заворожений. Неначе вгледів хтозна-яку красуню. Слухай, невже тобі не набридає?» Де там — власне обличчя просто зачарувало Перрі. Найменший порух м'язів надавав йому іншого виразу, і, вправляючись перед дзеркалом, Перрі навчився сам викликати ці зміни, прибираючи то грізного, то пустотливого, то сентиментального вигляду. Легенький нахил голови, ледь помітний порух губ — і розбещений шалапут обертався на тихого мрійника.

Мати Перрі була чистокровна індіанка, тож саме від неї він успадкував і смугляву шкіру, і темні імлисті очі, і густе чорне волосся — хвилястий, лискучий від брильянтину чуб та довгі баки. Коли материн спадок був очевидний, то батьків, рудого ластатого ірландця, проявлявся не так виразно. Індіанська кров видимо взяла гору над кельтською. І все ж переможене начало заявляло про себе й рожевими губами, й кирпатим носом, і тією суто ірландською зухвалою самовпевненістю, що часто прозирала з-під незворушної індіанської маски, а то й зовсім потісняла її, коли він грав на гітарі й співав.

Співати й уявляти себе перед великою аудиторією — то був ще один його спосіб гаяти час. Він завжди малював собі ту саму сцену — нічний клуб у Лас-Вегасі, його рідному місті. Розкішний зал, повний всіляких визначних осіб, що в захваті слухають нову зірку естради. Він співає в супроводі скрипок знамениту «Ми ще стрінемось», а на «біс» виконує найновішу власну баладу:

(Дік, коли вперше почув цю пісню, зауважив: «Папуги не співають. Може, щебечуть… Чи кричать. Але ніяк не співають». Дік усе розумів буквально, геть усе , і не тямив ні в музиці, ні в поезії, проте, як копнути глибше, саме ця Дікова буквальність мислення та його практицизм найдужче вабили до нього Перрі, бо в порівнянні з ним самим Дік здавався «мужчиною на всі сто».)