Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Господареві ферми «Долина», Герберту Вільяму Клаттеру, було сорок вісім років, і, як показав недавній медичний огляд для страхування життя, здоров'я він мав чудове. Хоч містер Клаттер носив окуляри й не вирізнявся високим зростом — не більш як п'ять футів десять дюймів, — проте постать його мимоволі впадала в око. Він мав широкі плечі, зовсім іще темну чуприну; його різко окреслене вольове обличчя зберігало здоровий, свіжий колір; зуби в нього були всі цілі й такі міцні, що він легко розгризав ними волоські горіхи. Важив він сто п'ятдесят чотири фунти — рівно стільки ж, як і того дня, коли закінчив Канзаський університет, де вчився на агронома.

Містер Клаттер не мав таких статків, як власник, сусідньої ферми, містер Тейлор Джонс, що вважався найбагатшим господарем у Голкомбі. Проте його добре знали й поважали і в рідному містечку, і в Гарден-Сіті, сусідньому центрі округи, де він нещодавно очолював будівельний комітет по спорудженню методистської церкви, що коштувала громаді вісімсот тисяч доларів. Його незмінно обирали головою на конференціях фермерських спілок штату, і ім'я його шанобливо вимовлялось як у широких сільськогосподарських колах Середнього Заходу, так і в деяких вашінгтонських установах — за Ейзенхауера він був членом федеральної ради по кредитуванню фермерів.

Завжди знаючи напевне, чого він прагне, містер Клаттер майже в усьому добивався свого. На покаліченому пальці лівої руки, що його розтрощило колись сільськогосподарською машиною, він носив просту золоту обручку — символ двадцятип'ятирічного подружнього життя з тією, кого він так хотів свого часу мати за дружину, — з сестрою свого університетського товариша, тихою, побожною і делікатною дівчиною на ім'я Бонні Фокс, що була на три роки молодша за нього. Вона народила йому чотирьох дітей — троє дівчаток, а тоді сина. Найстарша дочка, Івенна, вже заміжня жінка, мати десятимісячного хлопчика, жила в Північному Іллінойсі, але часто бувала в Голкомбі. Ось і тепер її десь за два тижні чекали разом із сім'єю, бо батьки надумали влаштувати на День подяки [1] Офіційне свято в пам'ять перших колоністів Массачусетсу; відзначається в останній четвер листопада. велику зустріч роду Клаттерів (він брав свій початок з Німеччини — перший Клаттер, чи Клоттер, як тоді вимовлялося це прізвище, прибув до Америки 1880 року); на цю зустріч було запрошено понад п'ятдесят чоловік, і дехто з них мав приїхати аж із штату Флоріда.

Не жила вже на фермі «Долина» й друга дочка Клаттерів, Біверлі, — вона поїхала до Канзас-Сіті вчитися на медичну сестру. Біверлі була заручена із студентом біологом, що дуже припав до вподоби її батькові, і до весілля, призначеного на різдвяні канікули, вже навіть надрукували запрошення. У батьківському домі лишилося тільки двоє молодших дітей: син Кеньйон, що в свої п'ятнадцять років перевершив зростом батька, і старша за нього на рік Ненсі, улюблениця всього містечка.

У своєму сімейному житті містер Клаттер мав лише одну поважну причину непокоїтись — недугу дружини. Вона була «нервова», слабувала на «невеликі запаморочення»— таких завуальованих виразів уживали її близькі. Та, незважаючи на все те, правда про «недугу бідолашної Бонні» не була ні для кого таємницею: кожен-бо знав, що останні п'ять-шість років вона раз у раз проходила курс лікування в психіатричній клініці. Але останніми днями й ця похмура тінь начебто почала розвіюватись під променем надії. Минулої середи, повернувшись додому після двотижневого перебування у Вічітському медичному центрі, де вона звичайно лікувалася, місіс Клаттер принесла чоловікові майже неймовірну новину: вона з радістю розповіла, що за остаточним висновком лікарів причина її хвороби полягає не в мозку, а в хребті — тобто недуга її фізична, що виникла внаслідок зміщення хребців. Їй, звісно, доведеться лягти на операцію, зате потім — о, потім вона знову стане «така, як колись»!..

День містера Клаттера завжди починався о пів на сьому, коли, брязкаючи дійиицями й стиха перемовляючись між собою, на ферму приходили двоє сипів найманого робітника Віка Ерсіка, — від цих звуків він здебільшого й прокидався. Але того дня Вікові хлопці прийшли й пішли, а він усе лежав у ліжку, бо напередодні, в п'ятницю тринадцятого листопада, втомився дужче, ніж звичайно, хоча втома та була почасти приємна. Втішена тим, що скоро одужає і повернеться до нормального життя, Бонні прибралася «як колись»: підфарбувала губи, зробила зачіску і, надягнувши нову сукню, пішла з ним до Голкомбської школи, де вони разом аплодували учнівській виставі «Том Сойєр», в якій Ненсі грала роль Беккі Тетчер. Містер Клаттер радів з того, що Бонні знову з'явилась на люди; хоч вона й нервувалася, проте була усміхнена, розмовляла із знайомими, і вони обоє пишалися своєю Ненсі: дівчинка так добре грала, ніде не збилася й була, як він сказав, поздоровляючи її за сценою, «просто красуня, серденько, справжня південна красуня». На що Ненсі, як і годилося справжній красуні, граціозно присіла в своїй спідничці на обручиках і спитала, чи можна їй поїхати до Гарден-Сіті. Мовляв, у міському кінотеатрі тільки на останньому сеансі показують «Таємничого привида», і всі її товариші їдуть туди. За інших обставин містер Клаттер цього не дозволив би. У сім'ї діяв неписаний закон: Ненсі і Кеньйон мали бути вдома о десятій вечора у будень і о дванадцятій — по суботах. Але, втішений приємними подіями того вечора, він поступився. І Ненсі вернулася додому десь аж над другу годину ночі. Він чув, як дочка прийшла, і гукнув її, бо хоч звичайно й не підвищував голосу ні на кого, проте цього разу мусив поговорити з нею навпростець — і не так через пізнє повернення, як через хлопця, що проводжав її; додому, — то був Боббі Рапп, один з найкращих баскетболістів у школі.