Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Гаразд. Я застрелила його. І не вагаючись — після того, що він сьогодні зробив зі мною.

Молверн потер собі мочку вуха.

— Певно, я взяв надто легковажний тон, — неголосно сказав він. — Ви не знаєте, що робиться у мене в душі. Сталося щось страшне, щось жахливе. Ви вирішили, що той бандюга має намір убити Тарго?

— Атож. Інакше я б не стріляла в нього.

— А мені здається, він тільки хотів ще раз пристрашити вашого приятеля. Так само, як перед тим, — напавши на вас. Зрештою, ресторан — дуже незручне місце для того, хто має намір убити когось і вшитися.

— Щось я не чула, щоб у такі ігри бавилися з кольтом сорок п'ятого калібру, — гостро відповіла дівчина. — І вшитися він зумів би — такі, як він, уміють. Він прийшов, щоб убити, повірте мені. І повірте, я зовсім не розраховувала на те, що Дьюк почне мене вигороджувати. Він просто вихопив пістолет у мене з руки — і ну ламати оту комедію. Ніякого сенсу в цьому не було, бо все воно шите білими нитками.

Вона неуважно придушила пальцем ще незагаслий недокурок у попільниці, а тоді, не дивлячись на Молверна, спитала майже пошепки:

— Це все?

Не повертаючи голови, він скосив на неї очі, зупинивши погляд на плавному вигині її підборіддя, на чіткій лінії шиї, і глухо сказав:

— Шенвер замішаний у цьому. Хлопець, з яким я був у ресторані, стежив за ним. Шенвер смертельно поранив його біля будинку, де збирається, очевидно, все оте кодло. Хлопець помер. Він помер, золотко, зовсім юний хлопчик, що працював тут, у нашому готелі. Старший посильний Тоні. Поліція «ще не знає про це.

Приглушено грюкнули двері ліфта — і в глибокій тиші навіть цей звук розкотився ударом грому. З дощової темряви бульвару долинув пронизливий зойк клаксона. Дівчина раптом осунулася вперед і боком упала Молвернові на коліна. Падаючи, вона майже перевернулася горілиць. Заплющені повіки її тремтіли, на ніжній шкірі проступили тонкі сині прожилки.

Він обхопив її руками, спочатку розгублено, машинально, а тоді, вже отямившись, пригорнув до себе, наблизив її обличчя до свого — і поцілував у кутик уст.

Вона розплющила очі, але вираз їх був неосмислений, безтямний. Молверн знову поцілував її, тепер уже міцно, пересадив зі своїх колін на канапу й спокійно запитав:

— Сподіваюсь, це була не тільки гра?

Вона зірвалася на рівні ноги, крутнулася до нього спиною.

— Ви… ви жахливий чоловік, — люто, ледь стримуючи сльози, промовила вона. — Де ваша совість? Ви приходите й розповідаєте, що оце щойно вбито вашого знайомого. А потім… потім мене цілуєте. Це ж просто не по-людському!

Молверн безпорадно відповів:

— Якщо ти по вуха вклепався в дівчину, а вона належить іншому, то мимоволі станеш жахливим!

— Я не належу йому! — відрубала Джін. — Більше того, він мені навіть не подобається. І ви теж!

Молверн знизав плечима. Якусь мить вони постояли, гнівно, визивно дивлячись одне на одного, а тоді дівчина зціпила зуби й процідила майже з ненавистю:

— Ідіть геть! Нам більше нема про що розмовляти. Мені на вас гидко дивитися. Ідіть геть, чуєте?

— Гаразд, іду.

Молверн підвівся, взяв свій капелюх і пальто.

Дівчина голосно схлипнула, стрімко відійшла до вікна й завмерла перед ним.

Він постояв, дивлячись їй у спину, потім підійшов і, звертаючись до шовковистих кучериків на її шиї, сказав:

— І все-таки якого біса ви відмовляєтеся від моєї допомоги? Чому ви криєтеся від мене? Я ж нічого поганого вам не зроблю.

— Забирайтеся! — люто крикнула дівчина, дивлячись на штору просто перед собою. — Не треба мені вашої допомоги. Забирайтесь, і щоб ноги вашої тут більше не було!

— По-моєму, допомогти вам усе ж таки треба, — заперечив Молверн. — Чи бажаєте ви цього, чи ні. Здається, я знаю, хто цей чоловік на фотографії на вашому столі. І знаю, що він досі живий і здоровий, — якщо це справді він.

Дівчина обернулася до нього. Обличчя її пополотніло, очі вп'ялися в його очі. Опанувавши нарешті свій голос, вона хрипко, уривчасто простогнала:

— Я пропала. Пропала. І ви нічим не допоможете мені.

Молверн підніс руку, повільно провів пальцями по її щоці, по напруженій лінії підборіддя. У виразі його карих очей проступила твердість, у кутиках уст — посмішка. Це була причаєна і майже підступна посмішка.

— Я помилився, золотко, — сказав він. — Мені цей чоловік незнайомий. На добраніч.

Він вийшов з вітальні до маленького передпокою, відчинив двері. Коли двері рипнули, дівчина затисла в руці штору й повільно потерлась об неї обличчям.