Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Хто там?

— Тед Молверн, золотко. Мені треба побалакати з вами. Питання суто ділове.

Замок клацнув, двері відчинились. Він побачив перед собою змарніле бліде обличчя, темні очі — не бузково-сині, а майже чорні, — і темні, як незнятий грим, круги під ними. Маленька сильна рука дівчини нервово стискалась і розтискалась на одвірку.

— Це ви, стомлено сказала вона. — Я так і знала, що ви прийдете… Що ж, вам доведеться погуляти. Я просто мушу прийняти душ. Від мене тхне поліцією.

— П'ятнадцять хвилин? — Молвернів голос прозвучав недбало, але очі його дивилися дуже пильно.

Вона спроквола знизала плечима, потім кивнула. Двері, зачиняючись, наче стрибнули на Молверна. Він пройшов до своєї кімнати, скинув капелюх і пальто, хлюпнув у склянку трохи віскі, ввійшов до ванної і додав крижаної води з крана над рукомийником.

Попиваючи віскі, він дивився у вікно на темний бульвар. Час від часу там проїжджав автомобіль — два білі промені, що випинали з порожнечі, народжуючись із нічого.

Коли склянка спорожніла, Молверн роздягся і прийняв душ. Вдягнувшись у все свіже, він наповнив свою фляжку, сховав її до внутрішньої кишені, дістав з валізи тупорилий пістолет, з хвилину задумливо зважував його на долоні — і сховав назад до валізи.

Потім, надівши сухий капелюх і твідове пальто, він повернувся до дверей номера 914. Вони були прочинені — майже підступно, майже як пастка. Він легенько постукав, увійшов, зачинив двері, пройшов до вітальні.

Джін Едрієн, посвіжіла, рожева після душу, сиділа на канапі, накинувши на темно-синю піжаму китайський халат. Кучерик вогкого волосся спадав їй на скроню, її вродливі риси вразили Молверна тією витонченістю, якої надає юним обличчям утома і яка навіює порівняння з камеєю.

— Вип'єте? — спитав Молверн.

Вона знизала плечима.

— Можна.

Він дістав склянки, змішав у них віскі з водою з-під крана, підійшов з ними до кушетки.

— Тарго вони затримали?

Дівчина ледь помітно кивнула, дивлячись у свою чарку.

— Він знову розходився, мало не проломив стіну двома полісменами. Вони його тепер так люблять — довіку не відпускали б.

— Йому слід би засвоїти, що з поліцією жарти кепські, — сказав Молверн. — Зате уявляю собі, що буде вранці: який натовп фоторепортерів, а потім — які заголовки! От, скажімо, такий: «Відомий боксер стріляє першим! Дьюк Тарго годує свинцем найманого вбивцю!»

Дівчина пригубила віскі.

— Я втомлена, — сказала вона. — І в мене печуть п'яти. Давайте ближче до діла, яке привело вас сюди.

— Гаразд. — Він розкрив свій портсигар, простяг його дівчині. Вона почала намацувати сигарету, і в цю мить він сказав: — Запаливши, ви поясните мені, чому ви його застрелили.

Джін Едрієн устромила сигарету в зуби, схилила голову над сірником, затяглася й відкинула голову назад. Сині вогники знову зажевріли в її очах, ледь помітна усмішка торкнулася стиснутих уст. Вона нічого не відповіла.

Молверн з хвилину дивився на неї, обертаючи в руках склянку. Потім, опустивши погляд, заговорив знову:

— Це був ваш пістолет — той самий, який я сьогодні підібрав у вашому передпокої. Тарго сказав, що вихопив зброю із задньої кишені. Можу вас запевнити, що цей рух — найзабавніший з усіх можливих у такому випадку. А проте виходить, що він устиг і вихопити пістолет, і двічі вистрелити, та ще й як влучно — в самісіньке серце, і за весь той час нападник спромігся тільки видобути свого револьвера з наплічної кобури. Ну, хто в це повірить? А от ви, маючи пістолет у сумочці на колінах, якраз могли це зробити. Адже бандюга, якого ви зразу впізнали, мабуть, не зводив погляду з Тарго.

— Я чула, ви приватний детектив, — глухо відповіла дівчина. — Ваш батько був у цьому місті великим босом. Про вас згадували в управлінні поліції. І видно було, що там побоюються вас та ваших зв'язків. Хто нацькував вас на мене?

— Вони не побоюються мене, золотко. Вони вели ті балачки тільки для того, щоб подивитись, як ви реагуєте, перевірити, чи не замішаний я в цьому ділі і таке інше. Вони ж не знають, навколо чого все це закрутилось.

— Ми чітко й виразно пояснили їм, навколо чого все це закрутилось.

Молверн похитав головою.

— Поліцай ніколи не бере на віру те, що йому кажуть, принаймні з першого разу. Він просто звик, що йому брешуть. Гадаю, Макчесні одразу запідозрив, що стріляли ви. А тепер він уже знає це точно, бо експерти сказали йому, що в тій кишені, де в Тарго лежала хусточка, пістолета не було.

Вона навпомацки роздушила в попільниці недокурену сигарету. Порив вітру заворушив штору, і попіл ліниво закружляв у попільниці. Дівчина втомлено сказала: